**Щоденниковий запис**
Ранок почався зі звичного: “Ти ж не спізнишся? О котрій виїжджаєш, Андрію?” – Марія торгала чоловіка за плече, а він відмахуючись, виразно давав зрозуміти, що прокидатися поки не збирається. Сьогодні субота, а на годиннику лише сьома.
“Навіщо я так рано встала? Сумку й так зібрала вчора…” – подумала вона, але раптом відчула той самий тривожний присмак, що останнім часом повертався все частіше. Усе ж, здавалося б, ідеально: чоловік поряд, квартира в Києві, ремонт, гарні меблі, машина у кожного. Нещодавно купили котедж під Ірпенем. Усе є. Чого ще?
Багато хто мріє про таке життя. Спробуй поживи на орендованій халупі, їзди на роботу трамваєм, вечорами готуй, перевіряй уроки в дітей, виплачуй кредити… Ось би їм такі “проблеми”! Та це не просто тривога – щось важливе втрачалося, немов пісок крізь пальці.
Вона зварила сніданок і знову пішла будити Андрія.
“Андрію, вставай, а то спізнишся! Ти ж казав, поїдете після обіду?”
“Так… після…” – буркнув він, нарешті прокидаючись.
За столом він уткнувся у телефон. Останнім часом вони перестали розмовляти. Не сварилися – усе було ніби гаразд: квіти, ресторани, кіно. Та щось зникло.
“Андрію, візьми мене з собою в командировку?” – раптом попросила вона.
“Угу”, – автоматично відповів він.
“Серйозно! Ти ж у готелі житимеш? Днем на об’єкті, а ввечері разом!”
“Що?! Ні, який зі мною?!” – він нарешті відірвався від екрана.
“Чому? Я погуляю, схожу по магазинах…”
“Там глушина! Хочеш відпочити – купи путівку!” – відрізав він.
“Сама? Ми ж подружжя!”
“Мар’яно, знову починаєш? На роботі аврал! Ти думаєш, мені подобається?”
“Минулої суботи бачила вашого Шевченка з родиною в ТРЦ. А ти “працював”!” – вирвалося в неї.
“Дякую за сніданок”, – він вийшов із кухні.
Він поїхав, а вона залишилася. Субота. Можна подзвонити подругам… Та кому? У Оленки діти, у Настки дача, Софійка в Польщі. Всі живуть своїм життям.
Їй майже сорок, а дітей нема. Помилка молодості – аборт. Тоді вони щойно почали жити разом, грошей ледве вистачало. Він попросив почекати. Вона не сперечалася. Зараз би все інакше… А дитині вже було б чотирнадцять.
“Яким би він був?” – шепотіла вона, витираючи сльози.
Вдверях квартири Віки стояв Андрій. Позаду лунав її голос: “Хто там, кур’єр?”
“Так… кур’єр.” – Марія передала пакети й пішла.
Вони поговорили. Він вибачався. Вона подала на розлучення. Він забрав котедж, вона – квартиру.
…Півроку потому вона зустріла Лева – друга дитинства. Він переїхав до Києва після смерті дружини з дочкою Катрусею.
“Ти ж виходила заміж?” – спитав він.
“Не зійшлися характерами”, – усміхнулася вона.
Рік потому вони одружилися. Катруся почала називати її мамою.
Андрій залишився сам. З роботою. І командировками.
**Урок цієї історії:** Найважче – відпустити те, що вже не твоє. Іноді нове щастя чекає там, де ти його найменш очікуєш.
