**Щоденниковий запис**
Сьогодні сталося щось неймовірне. Якби мені хтось розповів цю історію, ніколи б не повірила. Але ось, сама стала її частиною.
— Дівчино! Дівчино, постривайте! Та зупиніться ж! — обернувшись, я побачила, як за мною біжить хлопець у кепці. Наче знайома кепка… Але де? Відчула, як щось тривожне стиснуло серце. — Фух! Нарешті! Ви, випадково, не з легкої атлетики? Ледь наздогнав! Дмитро. Можна просто Митько. За паспортом — Дмитро Борисович Коваленко. Гарно, правда? А я… Ух, секунду… — Він схилився, впірався кулаками в коліна, задихався. Кепка зісковзнула на асфальт. Я автоматично нахилилась підняти її — і наші голови зіткнулися.
— Ой! Ну ви даєте! — роздратовано притупнула долею, терла лоб. Вже хотіла йти, але він схопив мене за руку.
— Постривайте! Вибачте, це випадково. Господи ж ти мій, що за день!.. Ви ж сестра Шевченка? Олексія? — прошепотів він, насунувши кепку назад. — Я вас бачив у нього вдома, тільки ви ооот такусінька були… — розвів пальцями, показуючи розмір дитини.
— Вам не спекотно на сонці? — зверхньо глянула я. — Коли я була ооот такусінька, вас, мабуть, ще й на світі не було! Що вам треба? Ви ж мене затримуєте!
— То ви не Наталка? Не Наталка Шевченко? — ніби засмутився він, знову прицілювався пальцями.
— Ні. Я Ярина Лисенко. Бувайте! — рішуче закрокувала до метро, але Митько не відставав. Настирливий та ще й дотепний.
— Ну ось, ми вже познайомились! Ви — Ярина, я — Митько. Чудово, так? А чого ви така похмура? І сумку тягнете важку. Давайте, я допоможу! — простягнув руку до торбини, але я відскочила, ніби він мене вкусить.
— Ідіть своєю дорогою! Ааа! — зрозуміла. — Ви так знайомитесь, так? Дуже оригінально! Та…
— Бачите, вам вже цікаво! Давайте поклажу, я не втечу. У нас і свікло, і цибуля своя є, — кивнув на овочі, які визирали з торби. — А ще я багато чого знаю! Чому літаки не падають, як виникає блискавка, що таке вічний двигун, як вдома вивести плями від вишневого варення…
Він хотів продовжувати, але я раптом засміялась, сунула йому торбу й веліла йти попереду.
— Ви дитячу енциклопедію читали? — спитала, нарешті заспокоївшись.
— І її теж. Я, розумієте, з бабусею живу. А вона — Ганна Семенівна, дуже серйозно ставиться до освіти! У мене в голові — цілий архів.
Він спробував показати рукою, як бабуся “завантажувала” йому знання, але вийшло незрозуміло.
— То ви чим, сигнализуєте? Зараз мене пограбують? — насторожилася я.
— Та тьху! Ні! Це я про те, як бабуся мене “наповнювала”: книги, кіно, лекції. Вона ж у нас завідує бібліотекою, тому головним проектом було моє “навчання”. Можу розповісти, як виростити курча з яйця, як розмножити фікус, як полагодити змішувач…
— Нудно. Морозиво будете? — мені все більше подобався цей “ходячий довідник” у кепці.
— Ні, дякую..
