— Ти не спізнишся? О котрій виїжджаєш, Віть?! Віть… — Олеся торгала чоловіка за плече, а він відмахувався, усією своєю постаттю показуючи, що прокидатися поки не збирається і нікуди не спізниться. Олеся глянула на екран телефону — лише сьома година ранку.
«І навіщо я так рано встала в суботу?! Робити нічого, сумку чоловікові ще вчора зібрала…» — подумала Олеся про себе й навіть хотіла знову залізти під теплу ковдру, аж раптом…
Раптом накатило те саме незрозуміле передчуття тривоги, яке останнім часом Олеся відчувала все частіше. Начеб, здавалося б, непро що хвилюватися: чоловік поруч, квартира в центрі Києва, євроремонт, дизайнерські меблі, дорога техніка. У Віктора — своя машина, у Олесі — своя. Недавно купили будиночок у котеджному селищі під дачу. Усе є, одним словом.
Багато хто про таке й мріяти не може. Спробуй поживи на орендованій хаті, їдь на роботу тролейбусом, а ввечері — уроки з дітьми, вечеря для всієї родини, сплати кредит, здай гроші на шкільні потреби… Тільки ляжеш спати, вже дзвонить будильник, і знову все по колу. «Мені б твої проблеми!» Подумаєш, якесь там передчуття! Яке саме?!
А от те саме! Олеся вже давно навчилася його розпізнавати. Безпричинна тривога, якась нудьга, передчуття біди й нездоланне відчуття, що втікає щось важливе. Воно приходить раптом і так само раптом йде. На якийсь час відпускає, а потім знову повертається.
От і цього ранку погане передчуття знову без дозволу вдерлося в серце жінки. Олеся встала з ліжка, ще раз глянула на сплячого чоловіка й пішла на кухню. Віктор сьогодні їде в чергову відрядженку. Як вони вже набридли останнім часом! Півтора роки тому прийшов новий шеф, зарплату підняли значно, компанія, де працює Віктор, велика й перспективна. Він — один із провідних співробітників, начальник відділу. Та ось робота забирає занадто багато часу! Та ще й полюбили відрядження по вихідних.
Олеся приготувала сніданок і знову пішла до спальні розбудити чоловіка.
— Віть, ну ти прокинешся чи ні?! Давай, а то спізнишся у свою відрядженку. Ти казав, після обіду виїжджаєте?
— Так. Після… — відповів Віктор сонним голосом і, нарешті, прокинувся й сів на ліжку.
— Ходімо, я сніданок приготувала.
— Угу. — знову сонно промовив Віктор і пішов за нею на кухню.
За сніданком чоловік одразу втопився у телефоні. Олеся помітила, що останнім часом вони з чоловіком взагалі мало спілкувалися й стали якимись далекими. Ні, вони не сварилися. Все гаразд — він періодично приходив додому з квітами, інколи Олеся переконувала його сходити до ресторану, і Віктор погоджувася. Вони могли прогулятися парком, піти в гості до друзів або в кіно, але все вже було не так, як колись.
— Віть, а візьмеш мене з собою у відрядженку? — несподівано запитала Олеся.
— Угу. — не відриваючи очей від екрану, відповів Віктор.
— Ну серйозно, що тут такого? Ви ж там у готелі житимете? Вдень ти будеш із колегами на об’єкті, а ввечері — зі мною.
— Що?! Як це, ні! Який зі мною?! — прокинувся Віктор, коли зрозумів слова дружини.
— Ну чому, Віть? Що тут такого? Ти ж їдеш на машині?
— Так, на машині. Та що тобі там робити? Вихідні, відпочивай вдома. А я вже у понеділок чи вівторок назад.
— Ну як що? Я ніколи не була в цьому місті. Погуляю, зайду по магазинах… може, музеї…
— Ой, благаю! Там звичайне захолустя, нічого цікавого! Хіба у нас у Києві магазинів не вистачає?! На кожному розі — ходи собі на здоров’я!
— Віть, ну мені тут нудно! Я тобі не заважатиму… —
