Зустріч
— Дівчино! Дівчино, зачекайте! Та зупиніться ж! — Катруся обернулася й побачила, що за нею біжить якийсь хлопець у кепці. Кепка здалася їй знайомою. Але де вона могла її бачити? — Уф! Нарешті! Ви, мабуть, у спринтерському бігу тренуєтеся? Ледащо вас наздогнати! Іван. Можна просто Ваня. За паспортом — Іван Петрович Коваленко. Серйозно, гідно, інтелігентно. Я… Ой, хвилинку… — Хлопець схилився, впірнув кулаками в коліна, намагаючись відпокоїтися. Кепка зісковзнула з голови, впала на асфальт. Катруся несвідомо теж нахилилася, щоб підняти її, та зіткнулася лобом із «серйозним» Іваном.
— Ой! Та ви тільки подивіться! — обурено тупнула дівчина, потираючи ушиблений лоб, і вже хотіла піти, але Ваня схопив її за руку.
— Зачекайте! Вибачте, це випадково. Господи, Боже ж мій! Що за день такий!.. Ви ж сестра Михайлюків? Андрія? — прошепотів хлопець, натягуючи кепку. — Я бачив вас у них вдома, тільки ви були отаке маленьке… — Ваня показав пальцями Катрю-мізинця.
— У вас, вибачте, сонячний удар? — зверхньо подивилася Катруся на Коваленка. — Коли я була отаке маленьке, вас, мабуть, і на світі ще не було! Що вам треба? Ви мене затримуєте!
— То ви не Наталка? Не Наталка Михайлюк? — наче засмутився хлопець, знов прикидаючи на пальцях, якою Катруся була в дитинстві.
— Ні. Я Катерина Шевченко. До побачення! — Катруся рішуче закрокувала до метро, але Ваня не відставав — дуже наполегливий «інтелігент» трапився.
— Ну ось, ми вже й познайомились! Ви — Катруся, я — Ваня, чудово ж? А чому ви така похмура? І сумку, он, тягнете непідйомну. Давайте, я допоможу! — Він уже простягнув руку до плетеної торбини, але Катруся відскочила, ніби Коваленко зараз вкусить або викраде гроші.
— Ідіть своєю дорогою! Ааа! — догадалася вона. — Ви так із дівчатами знайомитеся, так? Цікавий метод! Але…
— Бачите, вам уже цікаво! Давайте поклажу, я не втечу. Буряка й цибулі у нас і так повно, — кивнув Іван на овочі, що стирчали з торбини. — А я взагалі багато чого знаю! Знаю, чому літаки не падають, як утворюється блискавка, що таке вічний двигун, як вдома вивести плями від вишневого варення, як…
Він хотів продовжити, але Катруся раптом засміялася, сунула йому сумку й наказала йти попереду.
— Ви читали дитячу енциклопедію? — спитала вона, нарешті переставши сміятися.
— І це теж. Я, розумієте, з бабусею живу. А вона, Марія Семенівна, мати мого батька, Петра, жінка в питаннях освіти дуже принципова! Вона в мене «вкладала».
Ваня спробував показати руками, як бабуся «вкладала» в нього знання, вийшло незрозуміло.
— Що ви руками махаєте? Сигналізуєте? Зараз мене пограбують? — насторожилася Катруся.
— Та тьху! Ні! Це бабуся так знання в мене «запихала». Книги, документальні фільми, лекції в літньому театрі, радіовистави. Вона, розумієте, завідує просвітництвом, і головним своїм завданням вважала мою освіту. Можу розповісти, як вивести курча з яйця в домашньому інкубаторі, як розмножити фікус, як полагодити сифон, як…
— Ну, це нудно. Морозиво хочете? — Катрусі все більше подобався цей «енциклопедичний» Ваня з його кепкою та сифонами.
— Ні, дякую. У мене непереносимість лактози, краще дихатиму. Кисень пожива для мозку, — відмахнувся Іван. — Але вам, якщо хочете, куплю. — Дівчино, — звернувся він до продавця. — Ванильне, у вафельному стаканчику.
— Як ви вгадали? — здивувалася Катруся, перехопила його руку з грішми й заплатила сама.
— Чого ви так? Я ж запрошую! — образився Ваня.
— Я теж вихована здебільшого бабусею. Вона теж дуже суворого ладу, знаєте! Ідемо, чого стоїмо? Отож, бабуся вчила мене не залежати від чоловіків. «Усе сама, Катрусю, сама! Незалежність — за що боролися жінки!» — ось так вона казала. Далі йшли цитати, я вже не пам’ятаю. Але суть засвоїла. Я й так у вас у боргу — ви несете мої сумки. А…
— А жінки мають усе робити самі, зрозуміло, — кивнув Іван, потрусив носом. — Але, знаєте, ви з вашою бабусею нічого не зрозуміли! — продовжив він, ледве встигаючи за швидкою Катрусею.
— Тобто як? — Дівчина аж закашлялася.
— А он як! Не знаю, що там ваша бабуся цитувала, але моя казала: «Чоловік без справи — як мураха без палички, в’яне». Вибачте, але ми з бабою Марусю вас перевершили. І даремно ви, жінки, за цю незалежність боролися. Куди тепер?
— Туди! — махнула Катруся рукою, насупилася. — Моя бабуся, до речі, поважна людина! Вона не може помилятися. Вона метро будувала. У неї медалі.
— Метро — це добре, — погодився Ваня й вирішив змінити тему,І кепка Івана знову впала на асфальт, але цього разу Катруся підняла її з усмішкою.
