— Ви йдіть, а я під’їду.
— Ти де?
— На дачі. Мама попросила відвезти.
На дачі. У день, коли твій син уперше йде до школи…
Наталка стояла біля кухонної раковини, стискаючи в руці ганчірку. Пальці тремтіли. Не від холодної води, а від люті. На плитці кипіла вже підгоріла каша, у спальні гудів телевізор, а в голові миготіли питання: «Дача? Зараз? Чому?»
…Чоловік пішов рано. По-англійськи. Просто хлопнув дверима, і будинок знову занурився в тишу. Вона подумала: може, до машини вийшов чи по справі. Син уже прокинувся, потер очі, у піжамі поплентався до ванної.
Усе було нормально. Крім одного: тато не повернувся.
— Василю, ти зовсім з’їхав?! — запитала вона, коли нарешті додзвонилася.
— Та мама терміново попросила, — виправдовувався чоловік. — Ви поки йдіть, а я під’їду.
— Ага. Терміново. Саме сьогодні. О восьмій ранку. Першого вересня, — голос Наталки став холоднішим за той айсберг, у який врізався «Титанік».
— Слухай, я все розумію… Але вона попросила. Ми швидко.
Наталка мовчала. Бо якби вона сказала хоч слово, гребля її самоконтролю дала б тріщину. А істерія зранку — не те, що має бачити першокласник. Замість слів вона просто перервала дзвінок.
Нехай це буде на їхньому сумлінні.
— Мам, а тато де? — син стояв у новій білій сорочці і сам застібав ґудзики.
Возився, хвилювався, але не скаржився.
— Бабусі терміново знадобилося поїхати на дачу. Тато відвіз її, — сказала Наталка без прикрас і сарказму.
— А він потім приїде? — із надією запитав син.
— Не знаю, зайчику. Гадаю, ні.
— А він знав, що в мене сьогодні свято?
Вони обговорювали це весь тиждень. Але син, мабуть, не міг зрозуміти такого вчинку з боку батька.
— Знав, — тихо відповіла Наталка.
Хлопчик опустив очі, мовчав. Сів за стіл і втупився у телефон. У вазі стояв букет, який він понесе до школи. Біля дверей — новий рюкзак із машинками. Усе готове до свята.
Крім родини.
На лінійці син намагався триматися. Не посміхався, не плакав, лише міцніше стискав мамину руку, поки навколо метушилися діти, бабусі, тата із камерами. У всіх навколо було свято життя.
Наталка теж фотографувала його, намагалася підбадьорювати. У неї стояв ком у горлі, але вона посміхалася за двох. Може, навіть за трьох. Але цього було замало.
Коли старшокласник ніс на плечах дівчинку із бантами та дзвіночком, прийшов перший лист від свекрухи: «Зроби більше фото. І мені надішли. Хочу подивитися». Другий — за п’ятнадцять хвилин: «Скажи, щоб Олесь мені помахав. Я подумки з вами!»
«Подумки з нами?» — Наталка стиснула зуби. «Подумки» — це дуже зручно. Зовсім не треба напружуватися.
Вона не відповіла. Не тому, що боялася скандалу. Просто… їй було нічого сказати цій людині.
Після лінійки вони пішли в кафе, замовили морозиво і молочні коктейлі, потім прогулялися сквером. План був інший: тато мав відвезти їх у парк атракціонів. Але тато був на дачі. Із капустою, а не з сином. Маршрут довелося змінити.
— Мам, можна я не відповідати, якщо бабуся подзвонить? — запитав син, коли в рюкзаку завибрирував телефон.
— Звичайно, — кивнула Наталка. — Я теж не відповідала б.
Вона нічого не пояснювала. У цьому не було потреби. Син просто обійняв її у відповідь, притулився так міцно, ніби хотів передати через обійми весь біль і образи.
Щось усередині закам’яніло. Тому коли чоловік подзвонив, вона не підняла трубку. Син — теж.
Подружжя обмежилося коротким листуванням.
— Ти зараз як дитина. Підніми телефон. Мама обража— Я не обираю між вами, — промовив Василь нарешті, — але якщо ви не зможете поважати мого сина, то й я не зможу поважати ваш вибір.
Наталка з легкістю в серці подивилася на Олеся, який щасливо обіймав її, і зрозуміла, що найголовніше в житті — це не ідеальна родина, а любов і щирість тих, хто поруч.
