— Ти знов купив не той хліб. Я ж просила — без насіння, — Оля поклала буханку на стіл навіть не глянувши на Богдана.
— Це був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти лаєшся? Нормальний хліб.
— У Вовчика потім живіт болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш з ним.
Богдан на секунду заплющив очі й повільно видихнув. Він поставив торбу з продуктами далі, біля вікна, і сам сів на табуретку там же. Наче намагався триматися подалі від родини. Хотів бути ближче, але не міг.
У двері подзвонила Тетяна. Вона прийшла з гостинцями й усмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало відчуття дня бабака. Завжди клопоти, але сімейні, теплі. Її тягло до цього тепла.
— Привіт, родинко. Ну як ви тут? Тиша, затишок і спокій?
— Якби. Та майже вивільнилися. Зараз лише уроки, вечеря, ванна. Ну, і одяг на завтра погладити, — відповіла Оля, розвантажуючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не сіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулася Тетяна, знімаючи куртку.
Богдан лише кивнув їй на знак вітання й пішов у спальню. Він давно не намагався втручатися у жіночі розмови.
— Все як завжди? — тихо запитала Тетяна, дивлячись на сестру.
— У сенсі?
— Ну, ти знову тут сама. А Богдан у сусідній кімнаті, тихіший води.
Оля махнула рукою, роздратовано закативши очі.
— Не починай. У нас просто… розподіл обов’язків. Я по домі й дітям, він працює. Все як у всіх.
— Я не про це. Він уже півтори години як вдома. Ти хоча б раз за цей час із ним поговорила?
— Ну вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичну вечерю щовечора. У нас діти.
Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками на зав’язках, облуплена дошка для нарізання. На стіні — список гуртків і розклад тренувань. Все виведене акуратним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — запитала Тетяна.
Оля знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама нас по півдня вдома саму залишала? І як батько пив, поки вона працювала? Мовчу про те, який безлад завжди був. У туалет було страшно зайти, поки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Тетяна й зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми лежали на підлозі й дивилися мультики. Ти коли востаннє з малими щось разом дивилася?
Оля соромливо відвела погляд. Відповідь була очевидна.
— Їм потрібна англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Богданові теж нічого не треба?
Оля кинула погляд у бік коридору, насупившись.
— Він дорослий. Не маленький. Потерпить заради сім’ї.
Тетяна замовкла. Лише подивилася на сестру, в якої під очима — фіолетові мішки, а волосся зібране у недбалий вузол. Її руки нагадували вічний двигун: відкрити, закрити, помішати, прибрати.
— Ти його любиш? — раптом запитала Тетяна.
— Ти з глузду з’їхала?! Звичайно, люблю! Просто зараз не до цього.
— Більше десяти років не до цього. З моменту, як народився Сашко.
У кімнату увійшов Вовчик. У піжамі, весь розкуйовджений й насуплений, н— Оленько, — прошепотів Богдан, торкаючись її руки, — давай спробуємо почати все знову, як у той день, коли ми вперше зустрілися біля криниці в селі.
