“Навіщо тобі одній це потрібно?”
Ти мене сухою називаєш?! Мене? Це ти спершу забув про засоби захисту, потім про всі пристойності, а тепер ще й вагітну до мене в дім привів та вимагаєш більшу кімнату! Як тобі така ситуація, сину?
Марія говорила різко, але чесно. Вона не нападала. Ні, вона просто хотіла захистити своє.
Андрій же ходив кімнатою, ніби вишукував зручну позицію для атаки, шукав слабкі місця. По ньому було видно — він не вважав себе винним.
…Все почалося давно. З того дня, коли Марія з Олексієм, царство йому небесне, переїхали у свою першу квартиру. Навіть ліжка не було. Починали з надувних матраців. З часом вони заробили на другу квартиру, для сина. А потім збудували дачу. На дві родини, щоб колись у саду бігали онуки.
Та Олексій пішов у вічність, коли Андрій щойно вступив до університету. Чоловік залишив Марії все: плоди їхньої праці, щасливі спогади та останнє джерело тепла — їхнього сина.
Андрій отримав диплом, виїхав, одружився. У Марії з’явився онук. Вона була щаслива. Та вже через рік Андрій повідомив про розлучення.
“Ми не зійшлися характерами. Не можу з нею жити”, — сказав він так, ніби йшлося про знайденого цуценя. “Ну й ми домовились… Оскільки я батько, подарував їй квартиру. А вона пообіцала не подавати на аліменти.”
Марія схопилася за голову.
“Молодець. Прямий лицар. З вітром у кишені. Не ти ж купував ту квартиру”, — дорікнула вона.
Жінка ще тоді відчувала, що платити за цей витів великодушності доведеться їй. І не помилилася.
Незабаром син знову прийшов — тепер із новою дружиною. І вона вже була у положенні.
Вони просилися пожити у неї. Марія була не проти. Спочатку.
Вона намагалася бути доброзичливою. Готувала, сама міняла рушники у ванній, вішала чужі речі на сушарку. Навіть звикла залишати зайві порції на плиті — раптом Катрусі захочеться їсти.
Але дуже швидко зрозуміло — подяки не буде.
Катря не працювала, пояснюючи це своїм станом. Марія не сперечалася, хоч у душі не погоджувалася.
“Я б на її місці до сьомого місяця ще працювала”, — скаржилася вона подрузі Ганні. “Життя нема, зарплата в Андрія так собі. Вона ж мала розуміти, на кого виходить. А вона ледачиця.”
“Ну, Марійко, зрозумій. Все ж вагітна дівчина…” — м’яко відповіла Ганна.
“Дівчина-приспівниця. Я сама колись народжувала, знаю, як це. Головою треба думати, перш ніж дитину робити. Вона ж не хвора. Просто добре влаштувалася. Куди вони прибіжать, якщо грошей на візочка не вистачить?”
“Потерпи трохи, може, все налагодиться. Віддасть дитину в садочок, вийде на роботу…”
“Що? Який садочок? Вони ж на пару місяців просилися”, — намагалася втішити себе Марія.
Прибирання теж йшло важко. У кімнаті сина все було в тонкому шарі пилу. Вона не встигала мити посуд — у мийці постійно щось з’являлося. Чашки після чаю взагалі не милися. Вони стояли у кімнаті Андрія й поступово чорніли від нальоту.
Марія терпіла. Вона звикла спочатку дивитися, потім діяти.
Андрій же немов розчинився у своєму паралельному світі. Пізно повертався з роботи, вдома сидів у телефоні чи машинально гладив живіт Катрі, а потім ішов курити на лавку біля дому. Курив довго, зі смартфоном. Вів пусті розмови із сусідами.
Було ясно — грошей так не заробить.
“Мамо, давай поміняємось кімнатами. У нас навіть ліжечка не поміститься”, — одного разу випалив він так ненапружено, ніби попросив сіль.
Марія не відразу знайшла слова. За мить перед очима промайнули сцени минулого: як вони з Олексієм вибирали штори, як він сміявся й називав їхній дім фортецею.
А тепер хтось перетворює цю фортецю на руїни й нахабно будує своє гніздечко з уламків.
“До ліжечка ще чотири місяці. Ви ж у мене тимчасово, чи не так?”
Він одвів погляд. Катря відвернулася. І стало зрозуміло — не тимчасово. Вони вже все вирішили.
Син намагався домовитися ще кілька разів. Марія не поступалася.
Наступний скандал спалахнув через тиждень. Андрій недбало кинув за сніданком:
“Чому б нам не продати дачу? На перший внесок вистачить.”
Добре, що Марія сиділа. Це вже було не проханням. Це була відкрита вимога.
“Андрію, ми з твоїм батьком все життя заради цього дому працювали. Він вклав у нього душу, майже сам проект малював. І я її не продам ще й тому, що ти не вмієш з майном поводитися.”
“Навіщо тобі вона? Ти ж тепер одна. А так ми б іпотеку взяли, жили б окремо, усім було б легше.”
Марія розплющила очі. Вона не чекала такого удару по болючому. Жінка все ще гостро відчувала відсутність Олексія, інше підлаштовувалася.
“Ну, я мав на увазі…” — зніяковів син. — “Ти ж сама цей дім не потягнеш.”
Зависла тиша. Марія раптом усвідомила: син іМарія глибоко зітхнула, дивлячись, як Андрій і Катря збирають речі, і зрозуміла, що його шлях, хай і важкий, тепер тільки його — а її власна пора жити для себе.
