Він замість мене
— Я не хочу до тата… Тітка Віра казала, що тато мене більше не любить, — Дмитро обхопив коліна й притулився до них, сидячи на ліжку.
Оксана завмерла. Здавалося, усе було як завжди. Пом’ята піжама з машинками, рюкзак з іграшками в кутку, куртка на стільці. Усе таке звичне й затишне. Тільки ось син не бігав як накручений по всьому дому, а згорбився в кутку.
Сьогодні він мав їхати до батька, але чомусь благав залишитися вдома. Якщо подумати, останнім часом він ставився до цих поїздок без колишнього запалу. Оксана намагалася його вмовити, але син раптом зізнався, що Віра, нова пасія Андрія, його ображає.
— Дмитрику… — жінка обережно присіла поруч. — Розкажи, будь ласка, що трапилося?
Він мовчав. Потім ледве підвів голову й подивився на неї знизу вгору. Він виглядав не як п’ятирічна дитина. У його погляді ховалася така втома й сум, ніби він дорослий, якому ніхто не вірить.
— Я просто грався… Вона розлютилася, бо іграшка була голосною. Той робот. Пам’ятаєш? Вона забрала його в мене й сказала, що в них скоро буде інша дитина, і тато про мене забуде. І що я… зайвий. А якщо я комусь розповім, — він шумно зітхнув, — усі подумають, що я брешу. Бо тітка Віра скаже, що це неправда. А вона доросла. Їй повірять.
Він говорив повільно, уривчасто, ледве не зриваючись на плач. В душі Оксани різко закипіла суміш злісті, страху й провини за те, що вона допустила таке. Серце гризла прикрі тривога, від якої підступив ком до горла.
Дмитро відвернувся й почав копати нігтем простирадло. Оксана простягнула руку до його долоні.
— Я тобі вірю. Знаєш чому? Тому що ти ніколи не брешеш. Ну, хіба що коли знаходиш схованки з цукерками.
Він хмикнув, але не посміхнувся.
— Тато обрав її замість мене…
— Тато просто поки що не знає всієї правди, — сказала Оксана, намагаючись звучати впевнено. — Але він зрозуміє. Обов’язково.
Коли Оксана поклала сина спати, вона вирішила випити чаю. Сидячи в тиші, їй раптом згадалося, як вона познайомилася з Вірою. Якщо це можна назвати знайомством.
Рік тому їй написала в особисті повідомлення анонімна сторінка: «Добрий день! Представлятися не буду, просто знайте, що я доброзичливець. Якщо вам цікаво, де ваш чоловік проводить вечори, заходьте у понеділок о дев’ятнадцятій годині до ресторану на Винниченка, вісім. Столик біля вікна».
Тоді Оксана ще гадала, хто ховається за маскою доброзичливця. Тепер вона знала: це була Віра. Доброзичливиця з підтекстом.
Того вечора Оксана побачила все. Андрій, сидячи навпроти Віри. Їхні руки на столі. Сплетені пальці. Поцілунок у щоку. Потім він щось бурмотів про ділову зустріч, про подругу, а в кінці — про «нічого серйозного».
Та Оксана не була готова пробачити зраду.
Вони розійшлися. Але Дмитро — залишився. Як і Віра, яка незабаром стала дружиною Андрія.
Її образ був ідеальним: ввічливість, доброта аж до солодкуватості, вміння поводитися з дітьми. Усе в одному. Вона навіть дарувала Дмитру іграшки на свята. Пазли, набори з динозаврами, одного разу — велику плюшеву черепаху.
Але ці подарунки були спрямовані не на дитину, а на Андрія. Віра боролася не за дитячу любов, а за увагу дорослого чоловіка. Її ласка була інструментом, посмішка — принадою. І тепер, коли термін її терпіння скінчився, а на горизонті замаячила перспектива мати власну дитину, Віра змінила тон.
Вона помилилася в одному: Оксана могла поступитися чоловіком. Але не почуттями свого сина.
На холодильнику висів список справ на завтра, але Оксані було байдуже. У неї залишалася ще одна справа на сьогодні. Дуже важлива. Поговорити з Андрієм.
Вона довго дивилася на екран, перш ніж натиснути кнопку виклику. Гудки здавалися довшими, ніж зазвичай. Коли колишній чоловік відповів, у його голосі був легкий відтінок дратівливості. В час пізній.
— Щось термінове?
— Термінове. Нам треба поговорити. Про Дмитра.
Він одразу напружився. Це відчувалося навіть через телефон.
— Що з ним? Він захворів?
— Ні. Він не хоче більше їздити до вас. Сказав, що Віра говорить йому гидоти. Що ти його більше не любиш. Що в тебе буде інша дитина, а про нього ти забудеш.
На тому кінці повисла тиша. Потім Андрій заговорив різко, з якимось обраОксана глянула на сина, що сміявся з батьком біля вхідних дверей, і зрозуміла — найважливіші битви вже виграно.
