— О-о, добридень, царство хаосу! Оксанко, ти ж вдома цілісінький день сидиш. Могла б і посуд помити, — докорено промовила мати, ледь переступивши поріг кухні.
Оксана якраз виймала постільну білизну з пральної машини. Вона безсило звисала з її рук, неприємно холодячи шкіру. Пальці тремтіли від втоми, спину ломило, навіть розігнутися було боляче.
У кімнаті хтось схлипнув. Максимко. Знову прокинувся.
— Мамо, у тебе справді думки лише про це? — приглушено запитала Оксана, в її очах читалася пустота. — Ти ж знаєш, що в мене діти хворіють.
Ганна поставила пакет із мандаринами на стіл. Оглянула кухню, мов досвідчений ревізор, і важко зітхнула.
— Я просто не розумію, як можна жити в такому безладді. У тебе ж усього двоє дітей, а не десять. І чоловік.
Оксана не відповіла. Просто повісила наволочку на батарею і на мить завмерла, згорбившись. Хотілося кричати матері в обличчя, сказати, що двоє — це теж непросто, але сил не вистачало навіть на це.
Усі сили пішли на капризи Максима, боротьбу з температурою Софійки, безкінечне приготування їжі, метушливі збори до садка та тривожні ночі. Усе це висіло на ній, як камінь на шиї. А як вишня на торті — ще й мама зі своїми закидами щодо чистоти.
Оксана пішла до коридору, щоб хоч трохи перепочити. Заглянула у спальню. Софійка спала. Вологе волосся прилипло до її чола. Максим вже сидів у ліжечку і невдоволено тер очі кулачками.
— Я думала, ти прийшла мені допомогти, — прошепотіла Оксана, повертаючись на кухню з сином на руках. — Посуд може почекати, краще посиди з дітьми.
— Оксанко, діти чії? Твої. Я вже не дівчинка. Мені легше з посудом, ніж із дітьми.
— Мамо! Ти можеш хоч на секунду забути про свої чортіві тарілки і припинити шукати пил? В мене одна з температурою, другий цілий день на руках! Я не сплю вже третю ніч. Ні твої мандарини, ні нотації, ні вологе прибирання мені не допоможуть.
Ганна напружено стиснула губи. Ніздрі її трішки розширилися від обурення.
— Я допомагаю, як можу.
— Ні, ти не допомагаєш, ти просто тиснеш. Як завжди.
Оксана опустила сина у манеж, потім підхопила пакет з фруктами і простягнула матері.
— Забирай свої мандарини й іди. Будь ласка.
Навіть Максим притих. Ганна з презирством поглянула на доньку, потім на пакет. Різко вихопила його з рук Оксани, немов там була бомба, і пішла.
Коли в грудях трішки затихло, Оксана сіла на підлогу біля манежу і пригорнула сина. Той чхнув їй на плече. Жінка зідхнула: саме цього їй ще не вистачало.
Раніше вона завжди терпіла напади матері. Хіба що зубами скреготала. Бо… ну, це ж мама. Так прийнято. У багатьох її подруг такі ж родички. Не тільки мами. Бабусі, свекрухи. Усі терплять.
Оксана сподівалася, що колись мама зміниться, але та залишалася незмінною.
У дитинстві все було так само. Вона ніколи не забуде одного випадку. У п’ятому класі вона посіла третє місце на міській олімпіаді з української мови. Їй дали грамоту та шоколадку. Дівчинка сяяла від гордості, коли простягнула плитку матері. Оксана хотіла сказати, що це частково і її заслуга, але не встигла.
— Знову десь заляпала куртку брудом! І в такому вигляді по вулиці йшла, — нарікала Ганна. — Ти ж дівчинка. Треба бути акуратнішою.
Якщо мати знаходила у щоденнику хоча б одну четвірку, влаштовувала розгром. Коли Оксана мила підлогу, Ганна уважно перевіряла, чи вимито під батареєю і за дверима.
Ганна ніколи не хвалила доньку. У кращому випадку мовчала, у гіршому — знаходила привід уколоти. Усі компліменти в неї були ніби за талонами, і ці талони діставалися завжди не Оксані.
Ігор, чоловік Оксани, знав про це. Він сам не раз чув, як Ганна говорила щось на кшталт:
— Нащо вашим дітям стільки іграшок? Ось коли ти в мене росла, вистачало пазлів і дерев’яних кубиків.
Оксана намагалася не запрошувати матір за стіл. Але якщо доводилося, була готова до чергової порції критики.
— М’ясо знову сухе. Пересмажила.
А ось щоб мама запитала про самопочуття чи справи доньки… Такого не було ніколи.
Того вечора Оксана написала Ігорю, щоб виговоритися. Він знав, що дочка захворіла. Знав, що дружині важко. Знав про її стосунки з тещею. Але допомогти не міг: був у відрядженні. Що ж, хоч вислухав.
— Я її вигнала, — написала вона. — Все одно допомоги нуль, а нерви мотає жахливо.
— Молодець, — відповів він. — Давно треба було.
Оксані стало легше. Ось воно — підтвердження, що вона зробила все правильно. Їй було важливо почути це від когось, хто бачив її матір збоку.
Виспатися не вдалося. Оксана прокинулася від напаОксана подивилася на дітей, що нарешті затихли, і вперше за довгий час згадала, що ще й вона сама — людина, яка теж має право на відпочинок.
