Ось адаптована історія в українському стилі:
“Ми вас для того й виростили”
— Я вам більше всіх дала, отже, і допомоги маю отримувати більше. Чи ви забули про квартиру?
Голос матері в телефоні звучав настирливо, ніби коточок пройшовся по нервах. Соломія притиснула трубку плечем, одною рукою тримаючи каструлю, а іншою — помішуючи вівсянку.
— Мам, але ми ж домовилися. Ми з Максимом у суботу їдемо до його батьків, — вона намагалася приховати напругу в голосі. — Обіцяли допомогти у городі. У них там роботи — як піску в морі.
— А в мене, виходить, все саме розвантажиться? — зі злістю додала Марта, сердито сопнувши. — Вантажник знову запив. Треба коробки перенести. Виручай. Приїдете вранці — до обіду впораємось. Тоді і поїдете до свого городу.
Соломія сіла на стілець, відчуваючи, як прискорюється пульс. Ці розмови завжди були однаковими. Мати ніколи не просила. Вона вимагала. І аргументи в неї були залізними, важкими, з присмаком морального боргу. Навіть заборгованості.
— Мам, ми вже пообіцяли. Вони й так рідко нас бачать. Невже я можу просто взяти й усе скасувати? — повторила вона, хоч і знала, що це марно.
— Ось як? — Марта підвищила голос. — То я стільки вклала в свою доньку, а вона все одно дивиться наліво?
Соломія заплющила очі. Почалося…
— Пам’ятаєте ваше весілля? Хто вам на квартиру грошей дав? Свійство? Та вони й собі на ремонт не зібрали, у старій халупі живуть. Якби не я, ти б і досі по орендах скакала.
Максим чув усе із сусідньої кімнати. Ну, майже усе. Решта й так була зрозуміла з реакції дружини. Він уже стояв у дверях кухні, схрестивши руки. Соломія буквально відчувала його погляд. Вона різко перервала дзвінок і подивилася на чоловіка.
— Ти все чув? — обережно запитала вона.
— Те, що потрібно, — коротко відповів він. — Хай більше не телефонує. Вона що, думає, нас купила?
Соломія хотіла щось сказати, але слова застряли в горлі. Вона розуміла Максима. Кожного разу, коли мати так «нагадувала» про свою допомогу, їй ставало ніяково. Ніби вона й справді живе не у своїй квартирі, а в орендованій. І орендодавець — її власна мати.
Максим вийшов на балкон, діставши пачку сигарет. Двері грюкнули так, що Соломія аж здригнулася.
Вона сиділа, схопившись за голову. Спочатку їй здавалося, що мати просто переживає, хоче, щоб донька жила краще. Але тепер у цій бочці меду з’явився дьоготь.
На весіллі Марта була на висоті. Прийшла у яскраво-червоній сукні, ніби не доньку видає заміж, а сама збирається під вінець. Розкішний стіл, музиканти, ведучі… І все завдяки Марті.
Коли підійшла черга подарунків, мати встала, підняла конверт угору і з усмішкою сказала:
— Дорогі діти, це ваш старт у життя. Ось вам від мене…
І назвала суму. Не тихо, не пошепки, а так, щоб почули всі, включаючи свійство.
Соломія відчула, як Максим стиснув їй руку під столом. Його батьки — Наталя і Богдан — подарували свій конверт пізніше, скромно, без цифр, але з теплотою в очах.
— Ми не багаті, але даруємо від душі, — червоніючи, сказав Богдан. — Щастя вам і терпіння. А головне — вмійте чути одне одного.
Марта в цей момент відвернулася до далекого родича. Її слова не зачепили. Для неї важливішими були цифри.
Соломія оглянула бліді стіни кухні, мультиварку, чайний сервіз. Усе в цій квартирі почалося з того конверта. Ремонт, техніка, меблі.
Вона завжди думала, що мати просто хоче допомогти. Але тепер почала розуміти: це був не просто подарунок, це був внесок. І з кожною вимогою Марта наче намагалася повернути його частинами.
Минув тиждень. Потім ще один. Вони все ще спілкувалися, але вяло і лише за ініціативою Марти. Соломія інколи брала телефон, але одразу ж відкладала. Ні, вона не злилася. Просто не хотіла знову почути потік образ і отруйних докорів.
Максим взагалі відмовився спілкуватися з тещею.
— Якщо хочеш — ходи до неї сама, — сказав він дружині. — Я не буду сидіти і слухати, як мені треба «відпрацювати» подарунок. У моїй родині немає місця інвесторам.
Ці слова зачепили, але Соломія мовчала. У чому він не правий?
Вона відчувала, що не зможе ухилятися вічно. Одного разу, набравшись сміливості, спробувала поговорити з матір’ю.
— Мам, ти дуже нам допомогла, і ми це цінуємо, — почала вона обережно. — Але вдячність — це ж не обов’язок.
Марта підняла брови, округлила очі й подивилася на доньку так, ніби та щойно сказала щось погано зрозуміле.
— Як так? А про віддачу ти не чула? Про шклянку води в старості? Діти мусять допомагати батькам. Ми вас для того й виростили.
У серці Соломії щось обірвалося. Здавалося, все до цього йшло, але таке формулювання…
Соломія згадала інший випадок. Вибір квартири. Вона годинами сиділа на «ОЛХ» та «РВона глянула на сім’ю Максима — на його батьків, які просто любили без умов, і зрозуміла, що справжнє щастя не має ціни.
