— Та ну годі! Він мої гроші проїв, а тепер я йому ще й винна? З якого дива?
— Він твій батько! — вистрілила мама.
Оля підняла брови так високо, що чоло зморщилося, наче гармонь. Мати дивилася їй у вічі, схрестивши руки. На кухні було спекотно й душно. Ніби в їхніх стосунках.
— Тато залишив мені половину квартири. А ця людина мені чужа, — спокійно сказала Оля.
— Та ти ж мусиш розуміти, — заперечила Ганна. — Він тут десять років живе. Теж вкладався в це житло. Допомагав, як міг.
Оля аж фікнула, ледве стримуючи сміх.
— Допомагав? Це коли, мам? Коли стояв біля плити й читав мені лекції, як правильно смажити картоплю, хоча сам навіть омлет не вміє?
— Ну, може, не грошима, — пробурчала мати. — Але він же частина сім’ї. Ти ж сама його татом називала.
Оля подивилася на магнітики на холодильнику. Ще старі, з різними містами, куплені в подорожах із батьком. Потім колекція перестала зростати. Коли в будинку з’явився Володимир, про подорожі забули.
— Один раз назвала, щоб ти не сумувала, — тихо сказала Оля. — В чотирнадцять. А він потім цим, як прапором, тряс.
У голові спалахнуло спогад: Оля приходить додому, пригнічена. Усі пішли в кіно, а її не пустили. Володимир сказав, що «дівчина має сидіти вдома, а не швендяти».
— А чому?! Усі йдуть! Я теж!
— Знаєш, Олю. Коли я був маленьким, діти з батьками не сперечалися. За такі витівки нас ременем били.
Він не підвищив голосу, але сказав так, що в горлі комом стояло аж до ночі. Оля тоді не плакала. Але лежала, занурившись у подушку, і чула, як він бурчить у кімнаті:
— Розпестила ти її. Принцеса виросла. Тільки гроші на неї летять, а тіки ніякого. Ось у мої роки…
Оля стиснула кулаки. Це був лише початок. Потім пішли інші дурниці: що падчерка «ходя, як неряха», що «багато їсть», що «говорить не до речі». Іншого разу він командував нею, ніби вона служниця в його домі.
Але Оля давно зрозуміла: він просто відбивається на ній. На роботі його ніхто не слухав, а вдома він міг і голос підняти, і по столу кулаком вдарити — грати великого хазяїна.
— Мам… — Оля вийшла зі спогадів і повернулася в реальність. — Дивись. Половина квартири моя. По закону. Пам’ятаєш? Володимира в документах немає.
— Олю, ти не розумієш. Якщо ми продамо і поділимо на двох, Володимир… Він сприйме це як зраду. Він же тебе майже за доньку вважає.
— Ага. Давай подумаємо. О! Придумала. А якщо я продам свою частину комусь, і він буде ділити кухню з цим «майже татом», це теж буде зрадою?
Ганна замовкла, видихнула й заплющила очі. Губи її задрижали. Вона боялася залишитися сама.
— Він же стільки років тут живе, — прошепотіла мати. — Вклав душу. Невже ти не відчуваєш?
— Я відчуваю. Відчуваю, що якщо зараз не відстою своє — ніхто не відстоїть. А ще відчуваю, що з таким підходом я колись стану такою ж, як ти. Посаджую собі на шию чоловіка і буду скаржитися.
Вона пішла. Не могла більше бути в цьому чужому домі. На вулиці починалася весна. На зупинці гудів автобус. Діли їли морозиво. Позаду хтось цокав підборами. Життя йшло далі, немов у тій квартирі на п’ятому поверсі не сталось маленького землетрусу.
Після тієї розмови Оля майже тиждень не телефонувала матері. Навіщо спілкуватися з людиною, яка лише повторює чуже?
Вона зосередилася на справі. Знайомий ріелтор допоміг: знайшов покупця на її частину квартири. Чоловік нещодавно розлучився, шукав тимчасове житло. Він поводився тихо й ввічливо, навіть не довів Ганну до істерики — що для неї рідкість.
Звичайно, після мати вилила на дочку всі емоції.
— Олю… Ти зараз не просто квартиру продаєш. Ти продаєш сім’ю.
Оля слухала й мовчала. Повідомлення летіли одне за одним, і в якийсь момент вона справді почала відчувати себе зрадницею. Чи правильно вона робить? Життя з сусідами — не мед. Але де тоді жити їй? Вічно орендувати, маючи власну нерухомість?
Вона набрала батька. Вони спілкувалися рідко. Він жив у іншому місті, завів нову сім’ю, але коли Олі було важко, вона дзвонила. Не скаржилася — просто хотіла почути розсудливу людину.
— Привіт, тату. Пам’ятаєш квартиру, яку ти на мене з мамою оформив?
— Звісно. А що з нею?
— Мама хоче, щоб її новий чоловік отримав частину грошей із продажу. Мовляв, «він десять років тут жив».
На тому кінці замовкли. Потім батько зітхнув:
— Розумієш, я ж не просто торгувався з твоєю мамою, коли відписував квартиру. Так, я не платив аліменти. Але думав, що даю тобі старт у доросле життя. Тобі, не їй. Щоб ти могла не орендувати, не залежати. А хто там тепер живе — це вже на її совісті.
Для Олі це була новина. Вона завжди думала, що їй наЛена відчула, як важкість у грудях розтанула, і вперше за довгий час усміхнулася справжньою, легкою посмішкою.
