Вечір спускався на маленьке містечко Калинівку, обгортаючи вулиці м’якою сутінковою завісою. Тарас повернувся додому з роботи, втомлений, але задоволений. У передпокої його зустріла дружина, Оксана, з теплою усмішкою та ароматом свіжоприготованих дерунів.
— Привіт, вечеряти будеш? Я деруни спекла, — промовила вона, поправляючи фартух.
— Звісно, буду, — відповів Тарас, знімаючи черевики. Він дістав із кишені зв’язку ключів і недбало поклав їх на комод.
Оксана помітила незнайомі ключі й, прижмурившись, запитала:
— А це що за ключі?
— Мама поїхала у санаторій на три тижні, — пояснив Тарас, потираючи шию. — Попросила придивитися до її квартири, залишила ключі.
Раптом очі Оксани спалахнули жартоми, майже зловісним вогником. Вона плеснула в долоні й скрикнула:
— Нарешті! Я це зроблю!
Тарас завмер, не розуміючи, що відбувається. Його дружина, зазвичай спокійна та стримана, виглядала так, наче задумала щось грандіозне.
— Ти про що? Що зробиш? — спитав він, дивлячись на неї з ростучим тривожним почуттям.
Оксана лише загадково усміхнулася, але в її погляді читалася рішучість, від якої в Тараса по спині пробіг холодок.
Кілька тижнів тому їхнє життя перевернулося з ніг на голову. Повернувшись додому після тижневого відрядження до рідних Оксани, вони побачили свою квартиру невпізнаваною. Шпалери в коридорі, які вони з такою любов’ю обирали, були замінені на яскраво-рожеві з квітчастим малюнком. Меблі у вітальні та спальні стояли не на своїх місцях: шафа опинилася посеред кімнати, а ліжко було повернене до вікна, руйнуючи весь звичний затишок.
— Що це таке? — Оксана, приголомшена, випустила сумку з рук, ледві переступивши поріг.
Тарас зазирнув через її плече, намагаючись усвідомити побачене. Його серце стиснулося від жаху.
— Хто це зробив? — Оксана задихалася від люті, її руки тремтіли. — Це ж не наш дім!
— Заспокойся, — Тарас поклав руки їй на плечі, намагаючись говорити рівно. — Давай розберемося.
Але що більше вони оглядали квартиру, то сильніше росло їхнє обурення. У вітальні диван опинився біля вікна, а телевізор переїхав у кут. У спальні комод приставили до стіни, де раніше висіло дзеркало. Це був хаос, і винуватець був очевидний — мати Тараса, Надія Григорівна.
Місяць тому Надія Григорівна з’явилася в їхню квартиру з “інспекцією”. З порога вона почала критикувати все: від кольору шпалер до розташування меблів.
— Якісь у вас шпалери похмурі, як у бурсі! — заявила вона, неодобрительно похитуючи головою. — Треба щось яскраве, щоб око тішилося!
— Нам все подобається, — стримано відповіла Оксана, намагаючись не показати роздратування.
— Ні, так не годиться! Від таких кольорів настрій псується, не дивно, що ти завжди нервова, — продовжувала свекруха, не слухаючи заперечень. — І меблі у вас стоять неправильно. Шафа має бути в кутку, а не посеред вітальні! А ліжко у спальні взагалі не на місці.
Оксана хотіла заперечити, але погляд Тараса зупинив її. Він знав: сперечатися з матір’ю безглуздо. Надія Григорівна могла годинами бурчати, пояснюючи, як “правильно” облаштувати їхнє життя. Зрештою вона пішла, залишивши після себе важку атмосферу. Тарас і Оксана, зачинивши двері, полегшено зітхнули, сподіваючись, що на цьому все скінчиться.
Але незабаром їм довелося поїхати на ювілей матері Оксани. Їхній кіт, Рудько, не міг лишитися сам, і Тарас запропонував попросити Надію Григорівну придивитися за ним. Оксана була категорично проти:
— Ти хочеш дати їй ключі? Вона ж знову почне командувати!
Але вибору не було — залишити кота було ні з ким. Стиснувши зуби, Оксана погодилася, але суворо пояснила свекрусі: чим годувати Рудька, як часто міняти воду, де лежать іграшки. Щодня вона дзвонила, перевіряючи, чи все гаразд. Надія Григорівна відповідала коротко: «Усе нормально», — і швидко прощалася. Це мало б насторожувати, але Оксана відмахнулася від поганих передчуттів.
Повернувшись додому, вони зрозуміли, що свекруха не просто доглядала за котом. Вона влаштувала в їхній квартирі справжній переворот.
— Що нам тепер робити? — втомлено запитала Оксана, озираючи чужі шпалери та переставлені меблі.
— Меблі повернемо на місце, шпалери переклеїмо, — зітхнув Тарас. — ДовеНа цей раз Надія Григорівна зрозуміла, що чуже життя — не грахтовник, і більше ніколи не наважувалась втручатись у їхній дім.
