**Щоденник.**
Сьогодні мама знову почала про весілля.
— Солоденька, нарешті ти виходиш заміж! — Оксана Степанівна сяяла, немов сонце. — Я так щаслива, що Тарас зробив тобі пропозицію! Ти ж знаєш, які зараз чоловіки — тільки гуляти вміють, а про сім’ю й думати не хочуть. А Тарас — інша справа. Тримайся за нього.
— Мамо, ну я ж теж гарна наречена, — пожартувала Даринка. — І розумна, і вродлива, і гідна принца.
— Ой, принца! — реготала мати. — Не забувай, що тобі вже 35, і це, можна сказати, останній шанс.
Слова «останній шанс» кололи, як голка. Але сперечатися було марно — мати вічно переймалася долєю єдиної доньки. Роки йшли, а черги залицяльників не було. Оксана Степанівна боялася, що Даринка так і залишиться самотньою, без дітей.
Весілля мало відбутися за два тижні. Усе вже було готово: банкет у найкращому ресторані Львова, запрошені гості, вибрані сукні. Хоча Даринка досі вагалася, яке плаття обрати, і мала йти на примірку.
Раптом — дзвінок у двері.
— Тарас прийшов! — мати кинулась відчиняти.
— Доброго дня, Оксано Степанівно! Доброго дня, Даринко! — Тарас усміхнувся. — Не з порожніми руками. Вам, мамо, коробку цукерок «Рошен», а тобі — тюльпани.
— Нащо ж так? — мати розтанула. — Я все ще дивуюся, як моя донька знайшла такого чоловіка! Здається, у тебе взагалі немає вад! Заходь, Даринка чекає.
Вони зустрічалися всього півроку. Даринці було чудно: чому він обрав саме її? Тарас працював у міській раді, а вона була звичайною вчителькою музики. Відразу після знайомства він дав зрозуміти: шукає дружину.
Серйозний, надійний, «правильний» — так про нього казали. На п’ять років старший, але іноді Даринці хотілося звертатися до нього «Тарасе Івановичу».
— Ось, квіточки для тебе, — промовив він, немов робив ласку. — Перевірила вже, чи все готове до весілля?
— Дякую. Наче все. Залишилось плаття й туфлі підібрати.
— Дивись, у день весілля ти маєш сяяти, — суворо додав він. — Грошей не шкодуй.
Дістав із гаманця тисячу гривень, поклав на комод.
— До речі, зайди до моєї мами. Вона дасть тобі рецепти моїх улюблених страв. Не хочу, щоб наш шлюб починався зі скандалів, тому вивчи їх.
— Таре, мені ж 35, — усміхнулася Даринка. — Зазвичай у цьому віці жінки вміють готувати. Та й зараз такий романтичний період — кишеньки та каструльки залишмо.
— Ні, Даринко, мама навчить. У неї вдома ідеальний порядок. Буде неприємно, якщо після весілля вона зайде й почне тебе критикувати.
Вона обіцяла завітати. Він пішов, посилався на справи. А в ній — пустота. Їй бракувало тепла, сміху, ніжності. А Тарас був завжди суворий, мовчазний, скупий на почуття.
Наступного дня — примірка. Даринка погодилась на перше ж плаття. Настрій був нульовий.
«Усе добре, — запевняла себе. — Виходжу за надійного, забезпеченого чоловіка. Багато б позаздрили. І мати щаслива. Чого ж мені ще треба?»
Втомлено пішла до зупинки. Раптом голос:
— Даринко? Отак зустріч! Пам’ятаєш мене?
Як не пам’ятати? Юрко. Перше кохання. Колись він пішов до іншої, а тепер дивився спокійно, ніби нічого й не було.
— ПриВона глянула йому в очі — і зрозуміла, що ніколи не пробачить себе, якщо зараз не зробить останнього кроку назустріч власному щастю.
