— Ой, Катрусю, як добре, що тебе біля під’їзду зустріла! Тоді й підніматися до вас не буду! — ледве віддихаючись, вимовила Ганна Іванівна, свекруха Катерини.
— Добрий день! — трохи збентежено відповіла Катерина, зустрівши свекруху біля дверей.
Не можна сказати, що між ними панували погані стосунки. Просто свекруха рідко заходила до них у гості, бо всю себе віддавала доньці Дарійці.
— Катю, дай тисяч десять. Даринку з Юрком у санаторій відправляємо. То одне треба купити, то друге. А цени скрізь просто неймовірні! Сама ж розумієш… — сказала Ганна Іванівна, закачавши очима й цмокнувши язиком.
Вже не вперше під час розмови зі свекрухою Катерина відчула, як у ній все закипіло. Вона тисячу разів у думках крутила фразу: «Я вам не банкомат!» — і готова була вигукнути це як Дарійці, так і її матері. Відверто, прямо в обличчя, щоб нарешті припинити це нескінченне жебрацтво.
Але Катерина не наважувалася. Ганна Іванівна — мати її чоловіка Івана, бабуся їхньої донечки Галинки. Сказати — означало піти на відкритий конфлікт, зіпсувати стосунки, внести роздор у родину. Катерина дуже переживала за почуття Івана, бо у разі скандалу йому довелося б розриватися між дружиною та матір’ю. Тому вона мовчала. Але в той же час усвідомлювала, що більше не може терпіти. Жінка глянула на свекруху, почуття переповнювали її, але вона покірно полізла у сумку за гаманцем.
…Катерина поверталася з роботи у поганому настрої. Чергова ревізія, перевіряючі чіплялися до кожного дріб’язку, а начальник сварив усіх підряд. Вона затрималася на дві години, потім заїхала до магазину, а тепер ще й вечерю готувати, уроки з донькою вчити, одяг на завтра підготувати… Справи нескінченні, перераховувати — часу не вистачить.
Катерина втомлено піднімалася сходами, відкрила своїм ключем квартиру.
— Мамо, привіт! Нам на «природознавство» на завтра проект про птахів треба зробити. Ти мені допоможеш? — назустріч вибігла дев’ятирічна Галинка й одразу «порадувала» маму.
— Звісно, Галю. Зараз переодягнуся, вечерю швиденько приготую, і подивимося.
Катерина поставила сумки на кухні, пройшла до кімнати.
— Ой, Катю, я й не почув, як ти зайшла. Чого така засмучена, знову на роботі щось? — запитав чоловік.
— Так, чергова перевірка. Все як завжди! — махнула рукою Катерина.
— Слухай, я матері переказав п’ять тисяч. Вони Юркові на весняний комбінезон просили.
— Іване, а може нам уже вистачить їх фінансувати? Адже в Юрка є батько, нехай сам його і одягає! Чому їхні проблеми завжди падають на нас, як нескінченне навантаження? — почала обурюватися Катерина.
— Катю, ну чого ти заводишся? Ти ж знаєш, яка там ситуація…
— Яка, Іване?! — жінка ледве стримувалася, щоб не перейти на крик.
— Дарійка роботу знайти не може, колишній алі— аліменти не платить, мама всю пенсію туди віддає… Невже від нас убуде, якщо ми хлопцеві комбінезон купимо? Ти ж працюєш, і я теж…
