«Андрійко та Сергій – друзі навіки»
Сергій розбирав службові справи з колегами у кабінеті, коли на столі завибрирував телефон. Він уже збирався відхилити дзвінок, але побачив на екрані ім’я свого шкільного друга.
— Вибачте, — сказав він колегам, узяв телефон і вийшов.
— Слухаю, — відповів він обережно.
У школі в нього був друг Андрій, але минуло стільки років… Сергій і сам не знав, що його номер зберігся, адже стільки разів міняв телефон.
— Сергійку? Невже це ти? Це я, Андрій. Думав, що номер твій старий, навіть не сподівався, що додзвонюся, — радісно пролунав у трубці чоловічий голос.
— Привіт, Андрію. Як справи? — Сергій ще не відійшов від здивування, тому відповів сухо, на автоматі задавши звичне питання. Але Андрій не помітив цього й продовжив весело:
— Чудово! Я у Києві. Слухай, знаю, що робочий день, може, зараз не до зустрічі… Але може побачимось? Стільки років не спілкувались. Коли ще така нагода трапиться.
— Слухай, у мене зараз нарада. Можу за годину. Кажи, куди під’їхати. Чорт забирай, радий тебе чути, — потеплішим голосом відповів Сергій.
— Так я на вокзалі, на Центральному. Стою біля входу.
— Знайду. Не йди нікуди, добре? Чекай, — сказав Сергій і повернувся до кабінета.
Він щось говорив, брав участь в обговоренні, але думки не випускали Андрія. П’ятнадцять років не бачились і не спілкувались, відтоді, як він виїхав з рідного міста вступати до інституту.
Сергій припаркував авто й пішов до будівлі вокзалу. Як завжди, тут було повно народу. Він оглядався, вдивляючись в обличчя.
— Сергійку! — Назустріч йшов усміхнений чоловік, в якому не відразу впізнав шкільного друга. Вони зупинились, на мить оцінливо подивились один на одного, потім потиснули руки, і лише тоді, без слів, обнялись.
— Сергійку…
— Андрійку…
— Сергійку… Очам не вірю. — І Андрій знову обняв друга. — Ти чудово виглядаєш. Бачу, став важливою людиною. Я завжди знав, що ти далеко підеш. Тут голосно. Може, сядемо у кафе?
— Давай, — погодився Сергій. — Я на машині. Недалеко є гарне місце. Ти по справах у Києві?
— Тещу привіз на операцію. Сустав у неї розвалився, ледь ходить. Довго чекали квоту. Ото-то?! Це твоя машина? — Андрій зніяковіло подивився на великий позашляховик.
— Моя, залізай, — усміхнувся Сергій, тішачись ефектом.
Під уражені вигуки Андрія Сергій в’їхав у потік машин, потім звернув у провулок і, проїхавши хвилин п’ять, зупинився. У затишній кав’ярні було напівтемно, попри день. В залі мало людей, порівняно з вокзальною метушнею – тут було тихо.
— Ось, тут хоча б поговорити можна. Давай, розказуй. Але вони не встигли сісти, як підійшла офіціантка.
— Мені каву без цукру, а другові… — Сергій подивився на Андрія.
— Мені теж каву, — поспішно сказав той.
— Другові стейк із картоплею, каву та торт.
Офіціантка пішла.
— Не дивись на мене так. Тобі ще в електричці їхати. Напевно, не снідав.
— Правильно. Ми з тещею до лікарні три години добирались. Вона ледь ходить… Але я сам заплачу.
Сергій не відповів.
— Не думай, мені допомога не потрібна. Квоту дали, операцію безкоштовно зроблять. Просто… хотів тебе побачити. Набрав номер, думав, що давно змінив, а ти відповів, — повторив Андрій.
— Так я зрозумів. Розказуй, як живеш. Одружений?
— Одружений. Двоє дітей. Синові одинадцять, а Оленці сім, закінчує перший клас. Тесть після смерті залишив мені автосервіс, тепер я ним займаюся. Скажу Ганні, що бачив тебе, не повірить.
— Це якій Ганні? — Сергій здивовано підняв брови. — Чекай, ти одружився з Ганною?
— Пам’ятаєш її? На ній. — Андрій посміхнувся. — Вона в школі за тобою бігала. Слів не давала. Пам’ятаєш, як ми від неї тікали після уроків? А вона мені подобалась ще тоді. Не знав? Коли ти поїхав, вона дуже переживала. Не повіриш, хотіла за тобою в Київ мчати. Мати не пустила. А потім ми почали зустрічатись. От так. Хоч у чомусь тебе обігнав. Ну а ти? Бачу, одружений. — Він кивнув на обручку Сергія.
— Одружений, — підтвердив той. — Але дітей поки немає.
— Зрозуміло. А працюєш де?
— В одній фірмі. Керую відділом продажів.
— Оце так. У Києві живеш, машина крута… Ти краще за всіх наших влаштувався, — схвально сказав Андрій.
Сергій стримано посміхнувся.
— А пам’ятаєш, як ми на рибалку ходили? Як з дому втекли до Карпат? Ой і дісталось нам від батьків. Я кілька днів сидіти не міг…
— А як сарай на дачі мало не спалили? — перебив його Сергій.
— Та, от тоді життя було. — Очі Андрія зажурились. — Я завжди знав, що ти далеко підеш.
— Не завидуй, — сказав СергійЇх машина зникла в потоку машин, а Сергій, глянувши на дружину, раптом зрозумів, що справжнє щастя – це не гроші чи статус, а прості моменти, коли поряд є хтось, з ким можна бути самим собою.
