Оксана прокинулась. Годинник на стіні показував пів на восьму ранку. Поряд з ним висіла фотографія чоловіка з жалобною стрічкою в кутку. Так починався кожен її ранок. Вона дивилася на годинник і одразу переводила погляд на усміхненого чоловіка. Або навпаки. «Привіт. Доброго ранку, кохана!» Так казав чоловік поранку. Тільки поцілувати не міг, як колись.
***
Після дев’яти днів, перед від’їздом, донька зняла жалобну стрічку з портрета. Вранці Оксана прокинулася, побачила рамку з фотографією без стрічки і вирішила, що смерть чоловіка їй приснилася.
Вона вийшла у кухню, де донька пекла млинці.
— А тато вже пішов на роботу? — запитала вона.
Донька різко обернулася й розгублено подивилася на неї.
— Мамо, ти мене лякаєш. По-перше, сьогодні субота, а по-друге… Тата вчора поховали. Ти що, не пам’ятаєш?
Оксана важко сіла на стілець.
— Ти стрічку з портрета зняла? Я подумала…
Оксана заплакала. Горе новою силою навалилося, придавило, ніби кам’яною плитою. Донька підійшла, присіла перед нею навпочіпки, заглянула в очі.
— Мамо, пробач. Я зараз поверну стрічку. Я не подумала…
Коли Оксана увійшла в кімнату, портрет знову був із жалобною стрічкою. Від цього зовсім не полегшало, стало ще гірше. Краще біль і обман, ніж жахлива реальность. Але вголос вона цього не сказала.
— Може, поїдеш зі мною? Поживеш трохи у нас, відволічешся? — запитала донька.
— Не думай, зі мною все гаразд. Я не з’їхала з глузду. Просто коли побачила фотографію без стрічки, так захотілося, щоб це був лише страшний сон. Я залишусь тут. «З татом», — хотіла додати вона, але вирішила, що остаточно налякає доньку.
— Я нічого не думала, просто запропонувала.
— Думала, — сказала Оксана.
— Не сердься, мамо.
Донька поїхала, обіцяючи дзвонити кожного дня. Вона вийшла заміж за однокурсника й після інституту поїхала до його батьків у інше місто. Їй там подобалось.
***
Минуло вісім місяців, а біль не вщух. Оксана звикла жити з ним. Вона зайшла у ванну, відкрила кран. Поморгавши, згасла ще одна лампочка на стелі. «Навіть краще, — подумала Оксана, змиваючи з обличчя сліди сну. — При поганому світлі моє віддзеркалення не таке страшне».
Дерева й кущі у дворі стояли в зеленуватій імлі через набряклі бруньки. А де-не-де, на сонячній стороні, вже пробилися перші молоді листочки. Небо затягло хмарами.
Оксана відвернулася від вікна, поставила порожню чашку від кави в мийку й пішла одягатися. У вихідні вона часто їздила на цвинтар, особливо коли остаточно зійшов сніг і земля висохла. Сьогодні рівно вісім місяців після загибелі чоловіка. Вісім місяців злилися для неї в один безкінечний день болю.
Біля воріт цвинтаря стояли жінки й продавали квіти — живі й штучні. Оксана купила живі. За вісім місяців могила чоловіка загубилася серед нових поховань. Вона прибрала зів’ялі квіти, поклала свіжі, поправила стрічки на вінках, погладила фотографію чоловіка. Вона вигоріла на сонці, його обличчя блідло, зникало. Наступного разу треба привезти нову фотографію й вставити під скло. Влітку обіцяли приїхати донька з зятем, тоді й поставлять пам’ятник…
Священник на похоронах сказав, що у Бога всі живі. Ці слова застрягли в голові як надія. Може, тому Оксану й тягнуло на цвинтар. Їй здавалося, що тут вона гостріше відчуває присутність чоловіка. Не в могилі під шаром землі, а десь там, у височині. Адже кажуть, що душа повертається на небо, у Царство Небесне…
— Привіт. А в тебе прибуло компанії. Навколо мене теж багато людей, а все одно почуваюся самотньою без тебе. Донька дзвонить кожного дня. У неї все добре. Пам’ятаєш, як ти відмовляв її виходити заміж? Вони щасливі з Сашком, люблять одне одного.
Уяви, вона думала, що вагітна, але тест показав, що просто затримка була. Зраділа й засмутилася одночасно. Не хоче поки дітей. Обіцяла, що якщо народиться хлопчик, назве його твоїм іменем. Ти не проти?
Сумую за тобою дуже. У мене все падає з рук. Стільки посуду побила. Твою чашку теж розбила, пробач. Хотіла прибрати подалі. І навіщо я взяла її в руки? Каву просипала вчора. У магазині постійноОксана відчула, як легкий вітерець торкнувся її обличчя, ніби хтось невидимий прошепотів: «Живи».
