Коли батько нас залишив, мені було тільки шість. Я була ще дитиною, але добре пам’ятаю, як він сварився з мамою через те, що вона проти його розгульного способу життя. Річ у тім, що батько любив хильнути зайвого, а мама не дозволяла йому пити, тим більше в моїй присутності. Він пішов від нас, щоправда, залишив нам свою квартиру.
Довгих сім років мама була одна. Вона займалась виключно моїм вихованням й стосунків не заводила. Та й не до цього їй було – вранці прибирала офіси, а ввечері квартири людям. Я бачила, як тяжко матері й інколи по-дитячому хотіла допомогти, але не знала, як.
Та одного разу в нашому життя з’явився Мирослав. Він був одного віку з мамою, але виглядав молодше. Напевно тому, що ніколи в житті не займався тяжкою роботою. Мама не одразу відповіла на його залицяння, адже боялась, що я можу бути проти її нових стосунків. Але коли я переконала маму, що нічого поганого в тому, щоб вона була щасливою не бачу, мама все ж вирішила спробувати й дала Мирославові шанс. Я була тільки за, адже теж заскучала за батьківською ласкою. Й Мирослав зміг замінити мені батька. Він з повагою ставився до нас з мамою. Ніколи не підвищував на мене голос. Чого не скажеш, про мого біологічного батька.
До речі, про нього. Коли тато дізнався, що в мами з’явився новий чоловік, вирішив, що несправедливим є те, що ми досі живемо в його квартирі. Тому нам довелось переїхати в орендовану. От тільки тепер, аби оплатити оренду, працювати довелось й Мирославові, який до цього перебивався тимчасовими підробітками. Йому це не сподобалось.
«Я не зобов’язаний забезпечувати чужу дитину», – сказав він якось про мене. Почувши це, мама образилась й сама вигнала Мирослава з дому. Їй довелось влаштуватись на ще одну роботу, аби оплачувати житло.
Нелегко нам тоді приходилось. Пам’ятаю, як я зимою ходила в тоненьких туфлях, адже на зимові чоботи грошей не було. Я боялась сказати мамі, що з мене в школі сміються через мій немодний одяг, адже бачила, що їй і без того тяжко.
Два роки після Мирослава в мами теж не було нікого. І от коли я була підлітком мама привела до нас дому Сергія. Він був значно старший за маму. Одразу сказав, щоб до нього я говорила «Сергій Іванович» й попередив, що в нього є дочка мого віку. З Вікою, його дочкою, ми бачились кожні вихідні, адже вона приходила до батька в його квартиру, куди ми з мамою переїхали невдовзі після знайомства. Вона давала мені зрозуміти, що мені тут не місце і я чужа його батькові.
Мені було дуже некомфортно в домі Сергія Івановича, але я мовчала, адже розуміла, що мама його кохає і нарешті має шанс бути щасливою та трохи відпочити від постійної роботи. Сергій Іванович був дуже забезпеченою людиною. Він давав мамі стільки грошей, скільки вона просила. Нарешті в мене з’явились хороші речі та модний одяг. Але кожного разу, коли я бачила Віку, вона говорила мені, що ми з мамою тут ненадовго, адже її батько скоро знайде собі іншу жінку й кине нас, як сталось з Вікою та її мамою.
Й справді, одного разу мама сказала мені, що нам час збирати речі, адже у Сергія Івановича інша жінка й він хоче, щоб ми переїхали. Знову була орендована квартира, знову мама днями та ночами працювала. Я трохи підросла й почала їй допомагати.
Якось мама вирішила поїхати на заробітки в Італію. Я була не проти й залюбки залишилась одна, адже вже була достатньо доросла. Мама побула там десять років й повернулась, щоб купити мені квартиру. А ще мама розповіла, що зустріла кохання всього свого життя – Антоніо. Він – єдиний з усіх маминих чоловіків, який ставиться до неї, як до королеви. Я щаслива за маму. Адже зараз вона живе, оточена любов’ю та турботою коханої людини. Й вона цього варта!
