**Перший блин – комом**
Сьогодні я хочу розповісти історію Соломії. Вона була гарною дівчиною двадцяти семи років, і життя її нагадувало стару пісню: «Ми вибираємо, нас обирають…» Багато хлопців залицялися до неї, але більшість хотіли одразу всього, а саме – переспати. Нащо тягнути? Час такий – можливості втрачати не можна, інакше хтось інший ними скористається.
Соломія виросла у світі жінок – її виховували мама та бабуся, інтелігентні й порядні. Ім’я їй дали на честь прабабусі, яка вчилась у інституті шляхетних панянок ще за тих, давніх часів. Дідусь помер рано, а батько пішов, коли дівчинці було дванадцять. Змалку вона любила читати книги про кохання – де лицарі рятували коханих від лиха, де були поцілунки при місяці й довгі розмови. І Соломія мріяла про таку любов – щиру, віддану, без побіжних справ.
Але сучасні хлопці втратили всю етикетність та терпіння. Квіти – одну троянду – дарували на першому побаченні, а потім одразу ж переходили до іншого. Ніяких прогулянок, ніякої романтики. Хоча багатьом дівчатам це було до душі – нащо марнувати час, якщо можна одразу отСоломія зрозуміла, що іноді треба дійти до дна, щоб навчитися плавати, і тільки тоді знайдеться той, хто принесе не одну троянду, а цілий сад щастя.
