— Немає в тебе нічого, щоб виправдатись переді мною, — Марія різко підняла руку, вказуючи матері на двері. — Іди геть!
Марія вийшла з коледжу і пішла в протилежний бік від зупинки. До 8 Березня залишалося кілька днів, а вона ще не придбала подарунок бабусі. Весь час не могла вибрати. Вона поспішала до магазину, коли в сумці пролунав приглушений дзвінок телефону. Марія зупинилась і дістала його. Бабуся.
— Ба, я вже скоро прийду, — сказала вона.
— Добре, — відповіла бабуся.
Марії здалося, що та ще щось хотіла сказати. І голос у неї був якийсь дивний, ніби винуватий.
— У тебе все гаразд? — поспіхом запитала Марія, перш ніж бабуся перервала з’єднання.
— У мене все добре. Тільки… приходь швидше. — І бабуся поклала слухавку.
Марія сховала телефон у сумку, розвернулась і пішла до зупинки, гадаючи, чому бабуся просила її швидше прийти додому. «Щось явно трапилось. Але чому бабуся не сказала про це по телефону? Треба перезвонити, а то зойду з нетерпіння й тривоги…» Але в цю мить вона вийшла якраз на свій автобус і кинулася бігти, щоб встигнути.
«Може, у магазині вкрали гаманець, і бабуся дуже засмутилась? Раптом їй стало погано, підскочив тиск? Схоже на те. І чому цей автобус повзе, як черепаха? Всі світлофори зібрав… Краще б пішки швидше було…» — думала Марія, мучачись невідомістю й нетерпляче дивлячись на місто за вікном.
Ось і її зупинка. Нарешті. Вона вийшла з автобуса і швидко пішла додому. Увійшовши у двір, кинула погляд на вікна квартири. Ще світло, а в кімнаті горить лампа. Марія відчула тривогу за бабусю і побігла до під’їзду. Біля дверей вона зупинилась, риючись у сумці в пошуках ключів.
— Та де ж вони?! — вигукнула вона нетерпляче.
Тут клацнув замок, двері відчинилися, і в проході з’явилась бабуся.
— Ти що, під дверима мене чекала? — здивовано запитала Марія.
— Заходь, — коротко сказала бабуся і відступила, пропускаючи.
Марія увійшла в передпокій і уважно подивилась на бабусю. Вона відразу помітила, що та нервує.
— Що трапилось, ба?
— Трапилось, Марусенько… — Бабуся озирнулась на закриті двері в кімнату, потім нахилилась до Марії і тихо промовила: — У нас гості.
— Хто? — так же пошепки запитала Марія.
Хвилювання бабусі раптом передалось і їй. В голові миготіли образи і імена тих, хто міг би так несподівано прийти і вивести з рівноваги завжди спокійну бабусю.
— Побачиш. Роздягайся, — поспішила її бабуся.
Марія зняла куртку і, вішаючи, помітила на вішалці чужу жіночу пальто. Під ним на підлозі стояли білі чоботи. Вона поставила своє вбік, весь час поглядаючи на ті чоботи. Про такі вона могла лише мріяти.
Марія питально подивилась на бабусю, але та лише кинула на неї тривожний погляд і відчинила двері. Марія провела долонею по волоссю, поправляючи його, і перша увійшла в кімнату. Зазвичай вони ввечері вмикали торшер. Але сьогодні під стелею горіла яскрава люстра. Краєм ока Марія помітила рух на дивані і перевела туди погляд.
Назустріч їй підвелась жінка у чорній сукні. У розстібненому комірі визирали виразні ключиці. Темне волосся було зібране в неохайну зачіску, з якої вибивались пасма. Очі втомлені. Вигляд у гості був виснажений чи хворий. Або ж вона тільки-но повернулась з похорону.
Побачивши Марію, вона напружено посміхнулась. І раптом Марію обпекло впізнанням. У голові мигнуло слово «мама» — і зникло. Іншого імені для неї в Марії не знайшлось. Просто чужа жінка. Вона не бачила її майже чотирнадцять років, але все ж упізнала.
Напевно, в очах Марії відобразилось все, що вона відчула, бо жінка перестала усміхатись і похилилась. На що вона сподівалась? Що Марія зрадіє і кинеться їй на шию?
Колись вона була гарною, але зараз виглядала знесиленою, і чорний колір додавав їй віку. Скільки їй? Бабуся казала, що народила Марію у дев’ятнадцять. А Марії вже двадцять. Отже, їй тридцять дев’ять. Але здавалось, що набагато більше.
— Здоровенькі були, доню, — промовила жінка. — Яка вже доросла. Красуня. Бабуся казала, що в тебе є хлопець.
Марія докірливо подивилась на бабусю. Вже вже всі плітки розповіла. Та винувато опустила очі. Жінка зробила крок до Марії, але та відступила, і гостья завмерла, не знаючи, що робити. А Марії хотілося втекти, ніколи більше не бачити її. Занадто багато болю і образ підняв її прихід.
— Навіщо ти прийшла? — запитала вона, піднявши гострий підборіддя. У голосі пролунали біль, ненависть і гнів.
— Повернулась отак. У тебе скоро день народження, — більш впевнено додала мати і знову спробувала посміхнутись. Але наштовхнулась на холодний погляд, і куточкиМарія мовчки повернулася до своєї кімнати, зачинила двері й упала на ліжко, залишаючись наодинці зі своїми думками.
