— Не бійся, довго не затримаюсь. Поживу тиждень, поки з житлом не визначусь. Надіюсь, не виженеш? — промовила сестра.
Ганна поставила на стіл сніданок і пішла будити онуку. Вісімнадцятирічна Марічка любила поспати зранку.
— Марічко, вставай. Університет пропустиш.
Дівчина щось пробурмотіла й натягнула на голову ковдру.
— Знову за комп’ютером досиджувала? Лягала б вчасно, легко б прокидалася. Я ж від тебе не відступлюся. Вставай! — Ганна зірвала з онуки покривало.
— Ну, ба… — обурено потягнула Марічка, та все ж підвелася, позіхнула й потягнулася, піднявши руки догори, покачалася на струнких ніжках.
— Швидше, чай охолоне, — підганяла її Ганна і вийшла із кімнати.
— Усе мене вже задовбало, — буркнула собі під ніс Марічка, плескаючись босоніж слідом.
— Я все чую! Хто ж тебе задовбав? Хіба я? — Ганна різко зупинилася, і Марічка вчепилася в неї. — Ще раз почую — ображуся. Не подобається — іди до матері.
— Вибач, бабусю. — Марічка чмокнула Ганну в щоку й метнулася до ванної.
«Лисиця!» — похитала головою Ганна. «Звичайний ранок звичайного дня. Так і життя непомітно мине», — раптом подумала вона. «Зараз проводжу Марічку й сяду за роботу. Добре, що можна працювати вдома. На одну пенсію не вижили б».
Ганна сіла за стіл і взяла з тарілки шматок учорашнього запікання.
— Бабуся, я ж казала, що не їм зранку, а тим паче запікання, — почувся за спиною невдоволений голос Марічки. — Чаю вип’ю, а ось це ні. — Онука сіла навпроти, кинувши впертий погляд.
— Тоді візьмеш із собою. Худа, як тінь. Їж, кажу. До вечора голодна ходитимеш.
Марічка зітхнула й відкусила шматок з таким виглядом, ніби жувала погано присмачену рибу.
Так повторювалося щодня. Запхати зайвий шматок у Марічку вдавалося лише погрозами й умовляннями. Ох, ця мода на худіння!
— Ось і молодець. — Ганна забрала свою чашку й порожню тарілку, щоб Марічка, не дай бог, не поклала на неї недоїдений шматок, і поставила у мийку.
Онука допожевала, одним ковтком допила чай і вислизнула з-за столу.
Не встигла Ганна помити посуд, як із передпокою почувся шелест. Вона поспішила туди.
— Так і знала, що вийдеш. Годі ходити за мною, я не маленька. Нормально я вдягнулася, бачиш? — Марічка застебнула куртку й обмотала шию шарфом. Випередивши бабусю, вперто додала:
— Шапку не вдягну.
— Не забарися, а то я хвилюватимуся. А в мої роки це шкодить, — промовила Ганна вже до спини тікаючої онуки.
Зітхнувши, вона замкнула двері й пішла до Марічкиної кімнати. Ну от, знову не прибрала ліжко. Боротися з цим було так само марно, як і змушувати її вдягнути шапку. Навіть якщо й надягала, то за дверима її знімала й ховала у сумку. «Та й бог із нею, хто ще її побалує, як не бабуся?» — подумала Ганна, розправляючи покривало.
Потім вона пішла до своєї кімнати й сіла за комп’ютер. Коли в двері подзвонили, глянула на годинник — дванадцята. Зняла окуляри й протерла втомлені очі. Дзвінок повторився — довший, настирливіший.
Ганна відчинила двері й побачила перед собою доглянуту жінку невизначеного віку, одягнену дорого й модно, з яскраво-червоною помадою на губах, розтягнутих усмішкою. Вона завмерла від подиву. Жінка теж мовчала. Ганна швидше здогадалася, ніж впізнала її.
— Оксан— Оксано! — вирвалося у Ганни, і вона відчула, як серце раптом змінило ритм, ніби на мить зупинившись перед тим, як застукати швидше.
