Олена піднялася на другий поверх офісу, не зустрівши жодного колеги — і була рада. Їй не хотілося бачити співчутливі погляди, відповідати на запитання. Вона поспіхом зачинилася у своєму кабінеті.
— Оленко, нарешті! — зраділа Ганна Іванівна, з якою вони працювали в одному відділі. — А у нас тут таке коїться! Івана Васильовича на пенсію відправили, а на його місце призначили нового директора. Молодий, але суворий. Всіх пенсіонерів «оптимізують». Боюся, і до мене скоро дійде. Як Славко? Сподіваюся, краще?
Олена сіла за стіл, оглянула кабінет. Вона відчувала, що Ганна Іванівна пильно дивиться на неї, чекає.
— Та годі вам, Ганно Іванівно. Кого він там звільнить, якщо всіх розжене? Швидше мене звільнять — я постійно через Славка на лікарняному. Йому потрібна трансплантація кісткового мозку. На операцію треба гроші, а в мене їх нема. Зверталася до благодійних фондів, та й там черга. А лікарі кажуть, що потрібно якнайшвидше. Ще й донора знайти. Я не підходжу, а мама вже в такому віці…
— Боже, за що ж цьому бідному хлопчикові таке випробування?! — щиро зітхнула Ганна Іванівна. — А батька Славка не пробувала знайти?
— Знайду, і що? Не факт, що він погодиться бути донором. Операція не безпечна. Та й не повірить, що Славко…
У цю мить двері відчинилися, і в кабінет увійшла Іринка з відділу кадрів. Обидві жінки повернули до неї голови, на обличчях застигло тривожне питання.
— Мені сказали, що ви вийшли на роботу. Олено, я розумію, що вам і так важко, але наказ… — вона занервувала.
— Говоріть, — промовила Олена, а сама подумала: «Ну от, накликала».
Іра відвела погляд, глянула на Ганну Іванівну, ніби шукаючи підтримки.
— Що, новий директор вирішив звільнити й мене? Ну вже ні. — Олена різко підвелася зі стільця, ледь не збивши з ніг Іринку, яка не встигла відступити, і рушила до дверей.
Іра щось крикнула їй у спину, але стук каблучків Олени вже тонув у коридорі. Спізнілі співробітники віталися, але вона нікого не помічала. «Не має права…» — злісно повторювала про себе.
Вона зайшла до приймальні й зупинилася, побачивши за столом секретарку — немов з глянцевого журналу. Свіжу, як ранкова роса, з кокетливо розстібнутою блузкою.
— А де Наталія Олександрівна? — спитала Олена.
Дівчина відкрила рот, показавши ідеальні білі зуби. Але Олена не стала чекати, схопила ручку дверей.
— Ви куди? Там нарада! — Секретарка з дивною спритністю опинилася біля неї, але двері вже відчинилися.
Олена перша ступила в кабінет директора й завмерла на порозі. Глянцева секретарка юркнула вперед.
— Я не винувата, Богдане Миколайовичу! Вона вдерлася… — защебетала дівчина.
— Гаразд, Марічко, ідіть, — сухо перервав директор, і та миттєво зникла. — Слухаю вас. — Він холодно оглянув Олену.
Вона впізнала його, хоча минуло більше дванадцяти років. А потім зрозуміла: він її не впізнав. Спочатку в серці закипіло образа, але потім вирішила — це навіть краще.
— Заходьте, сідайте. — Він жестом запросив до стола.
Олена підійшла, але не сіла.
— Я Олена Андріївна Ковальчук із відділу маркетингу. — Вона назвалася повним ім’ям, сподіваючись, що він згадає. — За яким правом ви мене звільняєте? У мене хворий син, я муся його супроводжувати. Іван Васильович розумів, допомагав. Я працювала вдома…
Директор безцеремонно оглядав її, відкинувшись у кріслі. Вона зніяковіла й змовкла. «А у Івана Васильовича було звичайне крісло», — з злістю подумала.
— Мені сказали, що у вас хвора донька. Шкода, але вас постійно немає. Хтось має робити вашу роботу. Це ж несправедливо? — він говорив навчальним тоном, ніби дорікав школярці.
— Син, — поправила Олена.
— Що?
— У мене син, а не донька, — повторила вона. — Він дуже хворий. Якщо ви мене звільните, нам не на що буде жити. — Голос дрижав, неначе тонкий лід під ногами.
— У вас є діти? Мати? Якби вони захворіли, ви б байдуже ходили на роботу чи намагалися допомогти? — Олена стиснула кулаки й дивилася йому прямо в очі.
— Що у вашого сина? — без емоцій запитав директор.
— Лейкемія. Знаєте, що це таке? — викликаюче спитала вона, і голос знову затремтів.
— Скажіть, ми з вами раніше не бачилися? Ваше обличчя мені знайоме.
Олена не була готова до цього питання. Пауза затягувалася.
— Ми… вчилися в університеті, у паралельних групах. Пам’ятаєте, Новий рік? Я зайшла до подруги в гуртожиток… Ви грали на гітарі, а потім… — Вона почервоніла й опустила очі.
— Олена?
«Нарешті. Здається, згадав. А що було потім?..» — злорадно подумала вона.
— Не впізнав, вибач. — Він раптом перейшов на «ти». — Чим я можу допомогти?
— Не звільняВін обійняв її міцно, немов хотів ніколи не відпускати, і вперше за довгі роки Олена відчула, що все буде добре.
