**Чоловіча дружба**
Я зупинив свій «Богдан» біля торгового центру. Вилазити з теплого салону не дуже хотілося. Вчора йшов мокрий сніг, який перетворився на дощ, а за ніч його підморозило, піднявся холодний вітер — і тепер пішоходи ковзалися по крихкій крижаниці, що вкрила асфальт.
Завтра в мами День народження, а я, як завжди, довго тягнув із подарунком. Ну, в такому великому магазині напевно знайдеться щось підхоже.
Вийшов з машини, і перший же порив вітру розкрив куртку, відкинувши кінець шарфа за спину. Притримуючи полы, закрив авто і вже зробив крок у бік входу, як раптом підсів на льоду. Ще не встигли посипати піском, а в мене на ногах — модні черевики з гладенькою підошвою.
Лелесені дістався до дверей, зайшов у торговий центр і з полегшенням зідхнув. Націлився був до відділу хусток, але згадав, що вже дарував мамі шаль минулого року.
— О, Славко, привіт! — почув радісний вигук біля ювелірної вітрини.
Поруч стояв Грицько, мій давній, кращий, а як виявилося — і єдиний друг.
— Дивлюся, ти чи не ти. Скільки ж ми з тобою не бачилися? Виглядаєш класно, одягнений по-європейськи.
— Привіт. Так я тільки-но приїхав, — трохи зніяковіло відповів я.
— А я тебе тут недавно згадував. Давай сьогодні десь зустрінемося, посидимо, — запропонував Грицько.
— Та я за подарунком заскочив, — захитав головою я.
— Постривай, а ж Олені Миколаївні скоріш за все День народження?
— Невже пам’ятаєш? — оживився я. — Так, завтра. Дотягнув до останнього…
— Добре, обирай, не буду заважати. Я сам тільки що закупився, — Грицько показав на пакети в руках. — Але щоб на днях зустрілися, гаразд? Ось, візьми. Буду чекати. Не подзвониш — з-під землі дістану, — пообіцяв він, подаючи візитку.
Вибираючи мамі сережки, я весь час думав про цю несподівану зустріч, дорікаючи собі, що повівся якось ніяково — наче й не дуже зрадів Грицькові. Та ні, зрадів, просто збентежився від раптовості.
Знайшов гарні сережки, простягнув картку для оплати і побачив поруч візитку Грицька. Оце так… заступник директора будівельної компанії «Новий дім».
— Ой, вибачте, — звернувся я до дівчини-продавця, яка терпляче чекала. — Випадково зустрів друга, сто років не бачилися, уявляєте?
Розрахувався і поїхав додому, весь шлях думаючи про друга…
***
Ми опинилися поруч на першій лінійці перед школою, з майже однаковими букетами гладіолусів. В обох були однаково щасливі й трохи налякані обличчя. Коли парами пішли всередину, не домовившись, схопилися за руки. В класі сіли за одну парту.
Так почалася наша дружба. Бували й сварки, без цього нікуди, але ми швидко мирилися. Та й суперечки були дрібні, дурні. Грицько завжди першим простягав руку.
Навіть коли після школи обрали різні університети, не сперечалися — хоч і не хотілося розлучатися. Розуміли, що кожен піде своєю дорогою. Але дружити ж ніхто не забороняє? Усе залежить тільки від нас.
Грицько вступив до політеху, а я — на іноземну філологію. Бачилися тепер не щодня, але на вихідних обов’язково зустрічалися і не могли наговоритися.
У Грицька на машинобудівному факультеті дівчат було обмаль. А в мене — навпаки, справжній дівочий цвітник. Очі розбігалися від краси. А хлопців там було значно менше, і кожен користувався увагою.
Мені подобалася лише одна — невисока, жвава Мар’яна. Здавалося, вона взагалі не вміла сумувати. В її очах постійно грали смішинки, готові виплеснутися назовні й заразити сміхом усіх навколо. Легка, повітряна, з довгим кучерявим волоссям. Я не міг відірвати від неї очей.
Довго не наважувався підійти. Одного разу таки підійшов і попросив допомогти з перекладом.
— Краще б одразу сказав, що хочеш познайомитися, — Мар’яна подивилася на мене своїм смішним поглядом.
— Хочу… Хочу тебе провести після пар. Можна? — сам не очікував, що вирветься.
— Проводи, — легко погодилася вона, подарувавши посмішку.
Ми йшли весняним містом, і нікого навколо не було щасливішого за мене. Серце мало не вискакувало з грудей. Та й не тільки навколо — у всій Всесвіті не було людини щасливішої. Потім півночі я згадував кожен її погляд, кожну усмішку, а от слів взагалі не пам’ятав. Ледь дочекався ранку, щоб побачити її знову.
Проводжав її майже щодня. Прохолодний квітень змінився літньо-теплим травнем. А я все не наважувався поцілувати Мар’яну. Незабаром закінчаться заняття, після сесії вона поїде з батьками на південь, потім до бабусі в інше місто і лишиться там до кінця літа. Думаючи про це, я поринав у відчайіння.
Останнім шансом перейти на новий рівень наших стосунків був мій День народження, який припадав на останню неділю травняДуже швидко ми з Грицьком знову стали тими самими нерозлучними друзями, якими були змалечку, а моя стара прив’язаність до Мар’яни з часом розвіялася, наче її й не було.
