Ми нашу єдину доньку Тетяну виховували, як хорошу господиню. А в моєму розумінні, господиня повинна не тільки тримати порядок вдома, смачно готувати та прибирати, а й, головне, бути гостинною та щирою. Але з того часу, як донька вийшла заміж, це правило у їхній родині не діє. Ні, я розумію, що вони з чоловіком принципово не запрошують чужих людей додому та не влаштовують гучні святкування з друзями, але навіть ми, батьки, жодного разу так і не побували у них вдома.
Ще перед весіллям Назар, наш зять, сказав, що купив квартиру, де вони з молодою дружиною будуть жити. Ми з чоловіком, звичайно, попросили подивитись, але замість того, щоб запросити нас на входини, Назар дістав телефон й почав показувати фотографії квартири. Нас це трохи здивувало, адже вона знаходиться в нашому місті, могли б сісти в автомобіль й поїхати подивитись, але ні – впускати людей у свій дім зять не хотів. Ну, ми з чоловіком цей момент, хоч й нелегко, але «проковтнули», а от коли діти вже одружились й в нашої доньки був день народження – двадцять п’ять років, діти вигадали дещо інше.
– Мамо, а можна ми святкувати у вас вдома будемо? – Запитала Тетяна.
Я трохи знітилась.
– Доню, я не проти, але ж у вас є своя квартира, заодно могли б і входини відсвяткувати.
Тетяна опустила очі.
– Назар не хоче, щоб в нас вдома бували чужі люди?
– Чужі?! – Ледве не заплакала я. – Не думала, що ми з батьком вам чужі. А своїх батьків Назар теж не пускає?
– Не особливо. – Відповіла донька. – Вони були раз чи два, але не довше десяти хвилин.
«Ну хоч на поріг пустили», – подумала я про себе, але доньці не сказала нічого А що це дасть? Якщо зять настільки категоричний, що навіть день народження не хоче в них вдома справляти, то навіщо ще більше нагнітати ситуацію?
– Звичайно, можете відсвяткувати в нас. – Сказала я, намагаючись посміхнутись, хоч на душі було геть невесело.
Наступного дня зять, наче нічого не сталось, привіз продукти й ми з Тетяною прийнялись готувати святкову вечерю. Донька з зятем запросили ще й батьків Назара та друзів. Всі посиділи, відсвяткували, а потім донька з зятем подякували, що ми дозволили провести свято в нас вдома й просто встали з-за столу й поїхали додому. Навіть не запропонували допомогти прибрати. Ми з чоловіком цілий вечір все мили та прибирали. А навіть не подякувати!
– Востаннє пускаємо дітей до нас додому! – Категорично сказав чоловік, миючи посуд. – А то взяли моду: до них, бачте, не можна, бо особистий простір, а в нас, значить, простір загальний – що хочете те робіть!
Я змовчала, хоч в душі й була згідна з чоловіком. Негарно діти до нас ставляться.
Десь тижнів два чи три Тетяна з Назаром нам навіть не дзвонили. А потім якось в неділю зранку приїхали без попередження.
– А ми до вас на чай. – Радісно сказав зять з порога. – Гостей приймаєте?
– Сьогодні – ні. – Мій чоловік серйозно подивився на всіх присутніх. – Ми й самі зараз в гості йдемо.
– То нам що, зайти іншим разом? – Трохи ображено запитала донька.
– Напевно. – Сказав чоловік й гості вийшли.
– То куди ми йдемо? – Запитала я чоловіка, коли він закрив двері за дітьми.
– Поняття не маю. Напевно, телевізор дивитись.
Ми засміялись й зайшли в кімнату.
Після цього випадку від дітей кілька місяців не було вісток. Ми перші теж не дзвонили.
А нещодавно телефонує мені донька й каже:
– Ми хочемо Новий рік разом з вами зустрічати.
– ???
– Ну, ще батьків Назара позвемо, бо так напевно, негарно, та кілька друзів наших – пам’ятаєш тих, що на дні мого народження були? Ну й ще колегу Назара з дружиною. Чоловік десять, не більше. Можна, мамо?
Я задумалась, але тільки на хвилю.
– Ні, люба. – Відповіла я спокійним тоном.
– Що? – Не зрозуміла донька.
– В нас не можна…
– Ви в гостях десь будете?
– Та ні, вдома.
– То до вас хтось прийде.
– Ні, двох з батьком хочемо телевізор подивитись. Тому, вибач, але до нас не можна. Особистий простір, розумієш?
Донька поклала слухавку, а я полегшено зітхнула. А що? Ми теж хочемо для себе пожити!
