**Остання жертва**
Сьогодні Володя підійшов до мене з тим самим поглядом, від якого серце стискається.
— Мамо, треба поговорити.
— Ледві не найстрашніший початок розмови, — промовила я, намагаючись не видати тривоги.
Він такий гарний, розумний. Завжди був слухняним хлопчиком, не завдавав клопоту. А от у одинадцятому класі — вперше закохався. Почав прогулювати школу, отримувати погані оцінки. Я намагалася достукатися до нього. Виявилося, що та дівчина, Марічка, йому не відповідає. Їй подобається інший, з багатою родиною.
Я доводила синові, що перше кохання — найщиріше, що багатші батьки тут ні до чого, що просто серце дівчини обрало іншого. Та він не чув. Запевнено, що якби в нього були гроші, дорога машина — тоді б обрала його.
Його мучило це «несправедливе» рішення дівчини настільки, що я почала боятися за його життя. Довелося знайти психолога, щоб хтось з чоловічої перспективи пояснив йому, що кохання не купується. Допомогло. Здав ЗГА, вступив до університету. І, звісно, знову закохався.
На першому курсі оголосив:
— Багато хто знімає квартири. Я теж хочу.
— А чим платитимеш? — спитала я. — Я не можу допомагати, знаєш мою зарплату. Тобі вже вісімнадцять, аліментів більше немає. Чи хочеш кинути навчання?
— Розмовляв з батьком. Він допоможе перший час.
— Ти… бачився з ним? Чому мені не сказав? — мене затремтіло.
— Бо ти б переконувала мене не йти. Ти з ним розлучилася — я ні.
Я ледві стрималася:
— А ти знаєш, що він змінив роботу, щоб офіційно отримувати менше, а відповідно — платити менше аліментів? Він пішов не тільки від мене, а й від тебе. Ти впевнений, що не обіцяє порожнього?
Довго витягувала з нього правду. Зрештою зізнався:
— Я сказав Олені, що це моя квартира, дісталася від бабусі. Що платити не треба.
— Тобто ти їй збрехав? Її батьки допомагати не будуть? На що житимете?
— Вона їм не сказала, що ми разом. Вони строгі. Їй висилають гроші — вистачить.
Мене охопило зневірення.
— І вона бреше батькам? Не боїться жити за чужі кошти? Скажи чесно — ти їй також натякнув, що у тебе багатий тато, щоб не пішла до іншого?
Він розлютився:
— Так! І що? Гроші вирішують усе. Якщо їх немає — дівчата завжди оберуть не мене.
— Погано починати життя з брехні. Скажи їй правду.
— Годі, мамо! Я все вирішив. Краще б мовчала.
Не спала всю ніч. Вранці знову намагалася відговорити. Він грубо відповів, пішов. Коли повернулася з роботи — половини його речей не було. Навіть не попрощався.
Зателефонувала ввечері. На тлі — музика, сміх. Святкували нове життя. Він поспішно попросив вибачення — боявся моїх сліз.
Я дзвонила подругам, шукала підтримки. Одна сказала: «Це твій материнський егоїзм. Відпусти його». Інша: «Мій чоловік просто не дозволив би доньці таке». Мама засудила: «Сама винувата. Балакувала. Могла б і заміж вийти, якби про себе не забувала».
Всі мали рацію. Та я ж мати. Готова віддати все заради сина. Що в цьому поганого?
Він час від времени заходив, коли мене не було. За два місяці з’явився — схуд, блідий. Погано випрасувана сорочка, очі втомлені. Нагодувала. Він їв, як голодний. Витиснула з нього правду: батько перестав допомагати.
— Мам, може, з бабусею житимете разом, а нам віддасте одну з квартир? — сказав раптом.
— Ти ще бабусі не кажи, що вона «стара». Що насправді?
— В нас буде дитина.
— Як так?!
— Оля вважає, що протизачаті — шкода.
Я ледві стрималася:
— І знову ти ставиш мене перед фактом? Чому завжди спочатку з батьком, бабусею, а потім мені?
— Мамо, ну правда, вам із бабусею буде добре. В неї ж квартира стара.
Обіцяла подумати. Після його уходу озирнулася навколо — усе тут моє, рідне. Як з цим розпрощатися?
Мама подзвонила:
— Не в захваті від пропозиції внука. Та що робити — треба допомогти. Вже звільнила шафу для твоїх речей.
Я здалася. Переїхала до неї. І раптом відчула полегшення. Віддала синові все — й навіть квартиру. Тепер з мене більше нічого не візьме.
Але потім дізналася правду: батько Олі — пияк, живе з якоюсь жінкою. Мати — у другому шлюбі. Ніхто не цікавиться долею доньки.
Все ж таки допомогла з пологами. Народилася донечка. Вперше увійшла до своєї колишньої квартири — безлад, гній. Оля не помічала. Я не стала прибирати — пішла.
Син тепер часто приходив до нас — ще більше схуд, зблід. Дитина неспокійна. Зізнався:
— Ми розлучаємось. Оля каже: або розміняємо квартиру, або я не побачу дитину.
Я нарешті сказала «ні».
— Ти хотів самостійності? Ось і викручуйся.
Він обурився, звинуватив мене у всьому. Але я не почуваюся винною.
Безмежна материнська любов часто завдає болю. Віддаючи все, ми добровіТа його сильніше за все боляче було те, що він, так само як і його батько колись, навчився брати й не віддавати.
