— Ба, казку розповіси? — запитав шестирічний Денис.
— Лише коротку. Вже час спати. Завтра не встанеш до садочка, — Надія підтягнула на внукові ковдру.
— Встану, — пообіцяв хлопчик.
Вона вимкнула світло, залишивши лише нічну лампу, дістала з полиці книжку, наділа окуляри й знову сіла на його ліжко.
— Лягай до мене, — попросив Денис і відсунувся, звільняючи місце.
— Так я засну. — Але внук дивився так благально, що Надія зітхнула та прилягла поруч. Денис одразу ж притулився до неї й позіхнув.
Вона почала читати, час від часи прислухаючись до його дихання. Коли переконалась, що він спить, обережно підвелась і вийшла, примкнувши двері.
На кухні торкнулась чайника. Здавалось, ще теплий. Налила чашку чаю й сіла за стол. «Де ж Олеся? Обіцяла бути о дев’ятій. Може, залишилась у подруги? То подзвонила б. Зателефонувати? А раптом у дорозі? Відволеку — не дай, Боже, ще в аварію потрапить». Вона перехрестилась на іконку в кутку. «Зачекаю ще трохи».
Відкусила губами холодний чай і скривилась. Вилила залишки у раковину, підійшла до вікна. За шибкою — густа, тривожна темрява.
Раптом у кімнаті розірвався дзвінок. Надія аж підскочила, кинулась до столу, щоб увімкнути беззвучний режим і не розбудити онука. Завмерла. На екрані — незнайомий номер.
Шахраї? Занадто пізно. Може, у Олесі розрядився телефон? Вона відповіла.
— Добрий вечір. Майор Коваленко. Олеся Іванівна Шевченко вам ким доводиться?
— Донькою. А що сталося? Чому… — почала Надія.
— Як до вас звертатися? — перебив беземоційний чоловічий голос.
— Надія Миколаївна.
— Надія Миколаївна, будь ласка, не хвилюйтесь…
— Як не хвилюватись? Поліція серед ночі просто так не дзвонить! А може, ви шахрай? Грошей будете вимагати? Так у мене нема, а якби й були — не дала б. Чому мовчите?
— Олеся Іванівна потрапила в аварію на трасі…
Після цих слів Надія вже нічого не розуміла. Стиснула долоню біля грудей, намагаючись заспокоїти важко калатаюче серце. А майор говорив і говорив. Вона глибоко вдихнула й закашлялась. Очі наповнились сльозами.
— Скажіть… — прошепотіла вона, — вона жива?
— Жива, але в комі. Стан важкий.
— У якій лікарні? — слова застряли в горлі.
— У третій, але зараз їхати не треба. Ви з її сином? Тож будьте з ним. Вона все одно в операційній. Завтра приїдете, лікар пояснить. Як вона опинилась на трасі? — різко запитав майор.
— Постійте, звідки ви знаєте про сина?
— Звідки й номер дізнався — з її телефону.
— Вона їхала до подруги, на день народження. Як я її відмовляла… — Надія похитала головою, ніби міліціонер міг це бачити. — Мабуть, затрималась. Обіцяла повернутись о дев’ятій. Син чекає… Господи, як я йому скажу?
— Випити могла?
— Що ви говорите?! Вона ж розумна жінка, знала, що син чекає, — гаряче заперечила Надія. Хоча вголос подумала: «А хто його знає… Може, збиралась заночувати, та передумала».
— Вибачте за клопіт. — Майор поклав слухавку.
«Клопіт… ЗабА згодом, коли Олеся повністю одужала, вони разом із Денисом і Надією Миколаївною святкували її повернення додому, обіймаючись за столом, на якому палав свіжий паляниця і пахло звареним на трав’яному відварі чаєм.
