**Щоденник**
— Максиме, ти не туди повернув. Треба було їхати далі, — вигукнула Олеся.
— Я правильно повернув, — спокійно відповів Максим, продовжуючи заглиблюватися в ліс по вузенькій ґрунтовій дорозі.
— Тут мала бути невеличка галявина. А її немає, — озираючись, сказала Олеся. — Давай повернемо назад і проїдемо трохи далі. Максиме, ти чуєш? Зупинися!
Він їхав далі, не маючи наміру зупинятися. Олеся бачила, що він і сам зрозумів, що заблукав. Дорога ставала все вужчою, десь у колії росла трава. До дачного селища мала бути накатана широка дорога. Але вони все глибше заїжджали в ліс.
— Зупинися! — роздратовано повторила Олеся. — Ти мене чуєш?
— Куди я зупинюся? Тут навіть не розвернутися. Зараз знайду просвіт між деревами…
— Бо треба було ще на початку сдати назад. Завжди мене не слухаєш. Упрямий, як віслюк. — Олеся схрестила руки на грудях і дивилася вперед. «Ніколи не визнає своєї помилки. Що в цьому такого?» — сердилася вона.
Гілки дерев шкрябали по кузову машини, на капот сипалися пожовклі листя. Максим нарешті зупинився. У салоні запановувала важка тиша.
— А одразу не міг зупинитися? Через твоє упрямство заїхали, бог зна куди. Добре, що не в болото.
— Скільки можна казати — не відволікай, — відрізав він.
Олеся нахмурилася. Максим повернув ключ запалювання і почав обережно сдавати назад. Затамувавши подих, вона дивилася у бічне дзеркало, боячись, що він в’їдеться в дерево. Вибиралися боляче довго й повільно. Пару разів ледь не застрягли. Нарешті виїхали на трасу.
— А одразу не міг назад сдати? — буркнула Олеся, але вже спокійніше. Злість відступила, як тільки вони опинилися на дорозі.
— А ти завжди маєш бути правою? Навіть не помічаєш, як постійно мене вчиш, командуєш. Думаєш, мені це подобається? — тепер у його голосі чулося роздратування.
— Ти про що, Максиме? Тому й не зупинився? З почуття протесту? І що, полегшало? Але тут ти програв. Чого стоїмо? Їдемо чи ні? Так багато часу втратили через твоє упрямство. — Настрій зіпсувався остаточно. Голова розболілася від напруження.
Останнім часом вони часто сварилися, причеплювалися один до одного. Що це — звикання чи охолодження почуттів? Рожеві окуляри впали, і вони побачили один одного без прикрас. Сварки виникали через дрібниці. Але, як кажуть, життя складається з дрібниць. І не можна на них не звертати уваги.
— Ти знову наказуєш. Навіть не помічаєш цього, — докоряв Максим.
— Я не наказую. Гаразд, тоді будемо стояти. Я вже не хочу нікуди їхати. — Олеся зручніше влаштувалася на сидінні, відкинула голову на підголовник і заплющила очі, усім виглядом показуючи, що сперечатися не збирається.
А все починалося так чудово. Випадково познайомилися на пляжі. Подруга відійшла переодягнутися. Сонце пекло, палючи білу й чутливу шкіру Олесі. Поряд нікого, крім спортивного засмаглого хлопця. Вона підійшла до нього, простягаючи тюбик із кремом.
— Ви не допоможете? Намажте спину, а то я згорю.
Він усміхнувся широкою усмішкою і взяв крем.
Олеся повернулася до нього спиною. Його широка тепла долоня пройшлася по її спині, рясно наносячи крем. По шкірі побігли мурашки. Пізніше вона зіПройшло кілька років, і вони з Максимом, стоячи на березі того самого озера, де колись зустрілися, сміялися, згадуючи цей випадок, а їхній син бігав босоніж по піску, і вони знали — вони навчилися слухати один одного, тому їхнє щастя триває.





