Диван «Мрія»
Олекса й Марічка зустрічалися вже два роки. Марічка ночувала в Олекси, коли його мати їздила на дачу чи до подруги у Львів. Вони чекали й цінували ці миті. Але літо скінчилося. Вересень ще тішив теплом, але незабаром почнуть лити дощі. Мати перестала виїжджати на всі вихідні. Тепер треба було чекати, поки вона поїде у Львів. Та це траплялося рідко.
Закохані зажурилися.
— Олексо, ти мене не любиш? Не хочеш бути зі мною ні в радості, ні в горі? — Марічка тонко натякнула, що пора б подумати про весілля.
Вони стояли біля її будинку й не могли розлучитися вже півгодини.
— З чого ти взяла? — Олекса відсунувся й глянув у її очі. — Я б зараз повів тебе до ЗАГСу, але де ми житимемо? Знімного житла я поки не витягну, тобі ще рік навчатися. Хіба що згодиш жити з моєю матір’ю. А з твоїми батьками теж не варіант — у вас маленька квартира. Давай трохи почекаємо. Ось закінчиш інститут…
— Але я більше не можу так розлучатися з тобою щодня, чекати, поки твоя мама кудись поїде. Батьки питають, чому ти не робиш мені пропозиції. — Марічка вдихнула повітря, але замість зітхання вирвався плач.
— Марічко, я обіцяю, що щось придумаю. Я дуже сильно тебе люблю.
— І я тебе, — відгукнулася вона, немов луна.
— Добре. Ходімо, — сказав Олекса й рішуче взяв її за руку.
— Куди?
— До тебе. Просити твоєї руки у батьків. Чи ти передумала?
— Ходімо! — скрикнула радісно Марічка.
Так, тримаючись за руки, вони й увійшли до її квартири.
— Заходьте, молоді, — привітно сказала мати.
На кухні вже чекали чотири чашки та вазочка з печивом і цукерками, немов їх наперед знали.
— Бачила вас у вікно. Півгодини прощалися, — посміхнулася мати, помітивши здивований погляд доньки. — Годі вам блукати вулицями. Зима на носі. Що спите, ми знаємо. — Марічка опустила очі. — Ми з батьком нічого не маємо проти вашого весілля.
— До себе не запрошуємо. Розуміємо, що з батьками жити не хочеться. У мене на роботі колега продає однокімнатну. Я відразу подумав про вас. То ж… — додав батько.
— Дякую, тату! — скрикнула Марічка.
— Зачекай радіти. Олекса якийсь насупився.
Хлопець прямо подивився у вічі батькові.
— Ви не багаті. Соромно брати від вас такі подарунки. Я здоровий парубок, сам заробиМарічка обійняла диван, як старого друга, і зрозуміла, що справжня мрія — це не нове житло, а теплий дім, де їхні серця знайшли один одного знову.
