Святкова смуга над обрієм уже заруміла, незабаром зійде сонце. У купе всі спали, лише Тарасові не спалося, лише він спостерігав за народженням нового дня. Він лежав на верхній полиці й дивився у вікно. Все частіше мелькали села, станції з порожніми перонами. Невже скоро він буде вдома?
Відчинені двері від’їхали вбік, у купе зазирнула провідниця.
— Через півгодини ваша станція. Зупинка потягу — дві хвилини, — сказала вона й прикрила двері.
Тарас чув, як вона будила когось у сусідньому купе. Він знову повернувся до вікна, але картина світанку вже втратила своє чарівність. Тарас сів, потім легко й пружно зістрибнув униз. Чоловік на нижній полиці зітхнув і відвернувся до стінки.
Тарас узяв рушник і вийшов у коридор. Майже у всіх купе двері були відчинені, спекотно. У деяких із них теж прокидалися пасажири.
Туалет був зайнятий. Тарас відвернувся до вікна. Він не був удома чотири роки. Його не чекають, бо не знають, що він приїде. Вирішив зробити сюрприз. А тепер подумав, що даремно. Сам розхвилювався, не спав усю ніч. А що буде з мамою, коли побачить його на порозі?
Після смерті батька вона часто хворіла. Від радісної новини, як і від сумної, теж може заломити серце, підскочити тиск. Треба було хоча б Іванові подзвонити, попередити. Він би маму підготував.
Тарас повернувся до купе, одягнувся, узяв рюкзак. Біля дверей оглянувся — чи не забув чого. Став біля вікна в проході, чекаючи своєї станції.
Іван. Мати завжди називала його лише так. Після смерті батька він зайняв його місце в родині. Звикша завжди й у всьому радитися з батьком, мати тепер радилася зі старшим сином. Вона пишалася розумним і серйозним первістком.
А Тарас завжди був Тарасиком, молодшим, бешкетником, жартівником. Тарасикові здавалося, що мати любить Івана більше, ніж його. А ось батько більше любив Тарасика.
— У кого ти такий? — дивувалася мати, коли бачила у його щоденнику запис про поганий вчинок.
— Має ж у родині бути хтось дурником. Як у казці. Нічого, прийде час — ти й мною пишатимешся, — хизувався Тарасик.
Мати зітхала.
Іван закінчив школу із золотою медаллю, без проблем вступив до університету на економічний факультет. Навчався відмінно, мати пишалася ним і ставила брата Тарасикові за приклад. А той любив грати у футбол, ходити в кіно й читати книжки про піратів, фантастику, мріяв стати мандрівником.
Тарасика ображало й дратувало мамине захоплення старшим братом. Коли вона хвалила Івана, ставила його за приклад, Тарасикові кортіло з почуття протесту зробити все навпаки, зробити ще гірше. Він такий, який є, і не збирається наслідувати старшого брата, хоч і віддавав належне його розуму.
Коли Іван закінчив університет, Тарасик отримав атестат. Вони й зовні були різними. Іван схожий на матір, білявий, блакитноокий, з пухкими жіночими губами. А в Тарасика волосся темне, непокірне, завжди стирчало в різні боки. Очі жовтуваті, як у кота. Мати в дитинстві називала його кошеням. А як називала Івана? Тарас не зміг згадати. Напевно, вона його й у дитинстві кликала Іваном.
І звичайно, він мусив вступити до університету, як старший брат. Тарасик обдурив, документи до університету не подав, а потім набрехав, що не вистачило балів.
— Ти б хоча б до технікуму вступив, може, встигнеш. До армії ж потрапиш, — зітхала мати. — Іване, скажи йому.
— Тарасику, без освіти зараз ніяк, кар’єру не зробиш. Мати правильно каже. Спробуй до технікуму. Хочеш, з тобою схожу? Потім будеш працювати, навчатися заочно в інституті. Не засмучуй матір.
— Я ще не визначився, ким хочу бути. Досить у нас у родині одного розумника. У армії служити теж хтось має. Якщо всі стануть академіками, хто буде Україну захищати? — відповідав Тарасик.
— Дивись, доіграєшся. Матір пожалій, переживає.
Тарасик пішов до армії. Спочатку було важко, потім втягнувся, знайшов друзів. З одним навіть поїхав після армії на Донбас. Там розпочалася велика будівля. Подзвонив матері, сказав, що хоче попрацювати. Мати ридала, умовляла повернутися додому. Дзвонив і лаявся Іван. Але Тарасик наполіг на своєму.
Чому він повинен йти стопами старшого брата? Навіть одяг за ним завжди доносив. Іван у футбол не грав, штани не рвав. Навіщо купувати Тарасикові нові, якщо від старшого брата лишилося повно? Набридло. У нього своє життя. Нехай у кабінетах Іван працює, а він любить працювати руками. Він доведе, що теж вартий чогось. Був би живий батько, він би Тарасика підтримав.
Додому дзвонив рідко, казав, що в нього все чудово, але приїхати поки не може, без нього тут не обійдуться. Через чотири роки він уперше їхав додому. Тільки тепер Тарас зрозумівТарас глянув на свою дружину Олену, яка грала з донькою у дворі, і зрозумів, що його життя нарешті стало тим, про що він мріяв.
