Я знала, що ти зателефонуєш, мамо…
Телефон задрижав у руці прямо під час лекції. Оля вийняла його з кишені, глянула на екран і відхилила дзвінок. Та через мить він завібрував знову.
— Лисенко, хоч сумління майте. Вимкніть телефон або піднесіть слухавку, — роздратовано сказала викладачка.
— Дозвольте вийти? — Оля подивилася на двері.
— Ідіть, — зітхнула жінка.
— Віра, що трапилося? Я ж на парі, — вимовила Оля, вийшовши в коридор.
— Олю… Твої батьки потрапили в аварію, — тремтячи, пролунав голос у трубці.
— Що? — перепитала дівчина.
— Приїжджай швидше.
Бліда й тремтяча, Оля повернулася в аудиторію, швидко зібрала підручники до сумки й рушила до виходу.
— Нічого не скажете, Лисенко? — голос викладачки донісся вже біля дверей.
— Пробачте, це терміново, — пробурчала Оля й вийшла.
— Олю, що сталося? — Андрій наздогнав її біля сходів.
— Не знаю… Віра подзвонила, сказала, що батьки в аварії.
— Вони живі? Я з тобою.
— Андрію, ти не зобов’язаний…
— Раптом знадобиться допомога. Дай телефон, викличу таксі. — Оля тільки зараз помітила, що стискає його в руці.
— Боже, тільки б вони були живі, — прошепотіла вона, передаючи йому телефон.
Усю дорогу додому Оля нервувала, крутячи ремінець сумки. Андрій накрив її руку своєю, заспокоюючи.
— Будь ласка, їдьте швидше, — благала Оля водія. Їй здавалося, що вони повзуть, мов равлики.
— Не можна, скрізь камери, — відповів той спокійно.
— Я заплачу за штрафи, тільки жмите газ! — ледь не плачучи, скрикнула вона.
— Ех, — зітхнув водій і рішуче натиснув педаль. — Розіб’ємося — то вже разом.
Ось і її будинок. Андрій розраховувався, а Оля вже заходила у ворота.
Віра побачила їх з вікна й вийшла на ґанок великого двоповерхового будинку. Плечі тремтіли, руки притискала до грудей.
— Вони живі? — Оля підбігла до неї, зупинилася, ледь дихаючи.
— Олександр Васильович помер на місці, а Людмила Петрівна в лікарні.
— Чому одразу не сказала? В якій?
— У першій.
— Андрію, таксі вже поїхало? — Оля повернулася до нього.
— Зараз… — Він набрав номер. — Ви ще тут? Поверніться, будь ласка…
Оля вже не поспішала. Вона ридала на задньому сидінні, сховавши обличчя в плече Андрія.
До матері її не пускали.
— Це моя мама! Впустіть мене! — благала Оля, розмовляючи з лікарем.
— Вона у важкому стані, без свідомості.
— Я хочу її побачити…
— Гаразд. Тільки без істерик, — попередив лікар і провів їх у реанімацію.
Пізніше вони знову їхали додому.
— Мамо… Вона ж виживе? — шепотіла Оля до Андрія. — У мене більше нікого немає.
— А Віра? Хіба не рідня?
— Покоївка. Дуже давно у нас працює. Я казала, що вона моя тітка, щоб не сміялися…
— Чому?
— Хіба в усіх у групі є покоївки? Ти ж розумієш, як би до мене ставилися, якби знали…
Решта шляху вони їхали мовчки. Під будинком Андрій збирався вийти, але Оля зупинила його.
— Не треба… Я подзвоню завтра.
Віра вийшла з кухні назустріч.
— Ну що? Бачила маму?
— Так… У комі.
— Боже, Олю… — Жінка обняла дівчину й заплакала. — Будемо сподіватися, що Людмилочка виживе. Похороном Олександра Васильовича займається фірма. Вони вже дзвонили… — Віра гладила Олю по спині. — Лихо-то яке… Який добрий був твій батько…
Оля пішла до своєї кімнати, лігла й закрутилася клубком.
Віра розбудила її на світанку. Заплакана, вона дивилася так, що Оля одразу зрозуміла — сталося найгірше.
— Нічому померла… Царство їй Небесне… — Віра хрестилася. — Як же так, Олю?
Потім вони сиділи на кухні.
— Я зовсім одна… — прошепотіла дівчина.
— Я ще побуду з тобою. А потім… Вибач, стара вже. Тридцять років у вас…
Минули похорони, дев’ятий, сороковий. У будинку перестали з’являтися люди. Телефон замовк. Настала мертва тиша.
Оля ходила на пари, бо наполягав Андрій, а так лежала б у кімнаті. Віра змушувала їсти. Погрожувала, що піде, якщо та не проковтне хоч ложку.
І Оля їла, щоб не залишатися однією.
Одного разу Віра розкрила їй правду.
— Я клялася твоїм батькам ніколи не розповідати… Але тепер їх немає. У тебе є ще одна мати.
— Що? Мама померла…
— Померла Людмила Петрівна. Вона не твоя рідна. А рідна, гадаю, ще жива.
Оля здивовано дивилася на неї.
— Людмила не могла мати дітей. Вони старалися, лікувалися… А потім твій батько закохався в молоду дівчину, що працювала у його фірмі. Вона завагітніла, хотіла позбутися дитини. Але він переконав її віддати їВона взяла телефон і набрала номер, бо зрозуміла, що минуле — це лише частина її життя, а справжня мати завжди була та, яка любила її всім серцем.
