**Жахлива помилка**
Марічка прокинулася від болю. Щось важливе снилося їй напередодні, але спогади розтанули, коли в животі закрутило так, ніби хтось встромив ножа. Від ребер до поясниці — все горіло.
Вона лежала, слухаючи власне тіло. Боль почала вщухати. Марічка обережно сіла на ліжку, але щойно спробувала підвестися — гострі іскри пройшли крізь нутро. Зі стогоном вона скотилася на підлогу. На колінах доповзла до комода, де залишила телефон.
«Швидку» викликала, тремтячими пальцями вдаряючи по екрану. «Зараз приїдуть, — намагалася заспокоїти себе. — Але ж двері!» Біль пульсувала, ніби хтось роздував у животі вогонь. На колінах вона поповзла до коридору, але спроба підвестися розколола її навпіл. Сльози зашипли на підлозі. Ось воно — справжнє прокляття самотності. Не те, що нікому подати води, а те, що нікому відчинити двері для порятунку. Вона до крови вкусила губу, рвучком дотягнулася до щеколди — і впала у темряву.
Потім — уривчасті сни: голоси, руки, що торкаються її тіла. Вона щось відповідала, чи це лише здавалося?
Очуняла в палаті. З вікна било низьке осіннє сонце. Марічка відвернулася — і відчула тупий біль під грудьми. Живот був напружений, наче надутий, але біль уже не різав.
Ще вчора, коли востаннє намагалася розійтися з Богданом, думала: краще смерть, ніж таке життя. Чоловіка немає, дітей немає. Нікого. Навіщо жити? Але вночі лякалася, чіплялася за життя. Зрозуміла, як страшно померти раптом, на самоті.
— Очуняла? Зараз покличу медсестру.
Марічка повернула голову. На сусідньому ліжку лежала жінка у фланелевій халатині з жовтими квітами.
У палату увійшла медсестра.
— Як ви себе почуваєте? — запитала вона. Молода, з рум’яними щоками. Чи то від рожевого чепчика так здавалося?
— Добре. А що зі мною?
— Зараз прийде лікар, пояснить усе, — відповіла дівчина й вийшла.
Марічка встигла помітити її товсту косу до пояса. Невже досі носять такі?
— Ти в гінекології. Тебе привезли дві години тому. Міцно ти дрімала, дівчино, — сказала сусідка.
«Дівчино». Останнім часом її частіше називали «жінкою» чи «громадянкою». Марічка почувалася старою. Хоча яка вона стара? Сорок два. Можливо, тому, коли знайомили з черговим «нареченим», хитала головою: «Мій час минув». Тому й намагалася кинути Богдана, але він завжди повертався.
— Як почуваєтеся? — У палату увійшов лікар.
— Що зі мною? Мені робили операцію? Я ніби повітряну кулю ковтнула.
— Шевченко, вас чекають у перев’язувальній, — сказав він сусідці.
Та неохоче пішла. Марічка подякувала поглядом лікареві.
— Вам зробили лапаротомію. Була позаматкова вагітність, труба луснула.
— Як? — Марічка ледь не підскочила. М’язи живота спазмували.
— Що вас так здивувало?
— Мені ж ставили безпліддя.
— Це не виключає можливості позаматкової вагітності, як, власне, і звичайної. Життя повне див. Повірте. Полежите у нас кілька днів.
— А вставати можна?
— Потрібно. Але без фанатизму.
Лікар пішов. Марічка перебирала почуте. Їй ж казали, що дітей не буде. Чоловік через це пішов. Хоча, швидше, це був привід для зрад. «Невже я можу завагітніти? Та що я? Мені сорок два, — зупинила себе. — Чому не запитала у лікаря?»
Вона встала. Голова трохи крутилася. «Від наркозу». У кишені халата — ключі, паспорт. «Двері замкнули».
Дійшла до коридору. Біля ординаторки — замок з ключем. Пройшла далі, до медпосту, але голова закрутилася, нудота підступила. Сіла на диван.
«Цікаво, чи зрадів би Бодько, знаючи, що я могла завагітніти?» Вони зустрілися п’ять років тому. Відразу сказав, що одружений. Пізно оженився. Має дитину.
Вона не питала більше ні про що. Казала: «Останній раз», — але впускала його знову.
Її думки перервав розговор:
— Уяви, під час операції Коваленко знайшов у неї пухлину. Величезну.
Марічка впізнала голос медсестри з косою.
— І що?
— Нічого. Зашили. Коваленко сказав — остання стадія. Завтра цю Ковальчук везе до онкології. А жінка ще молода.
Марічку обдало жаром. «Господи, це ж я Ковальчук! У мене рак?»
Вона ледь доповзла до палати. Сусідка повернулася:
— Чого плачеш?
— Не треба.
Марічка вийшла. Вирушила додому. Не поїде в жодну онкологію.
Дома вмилася, заварила міцного чаю. Живот няв, але терпіти можна.
Три дні лежала. На четвертий — підвелася. У дзеркалі — звичайна жінка. Худа, але ж і до цього була такою.
Вона взяла телефон, додала Богдана до чорного списку. Не відчинить йому.
Але ввечері він прийшов.
— Чому не береш трубку?
— О, — згадала вона про список.
—— Я пішов від жінки, — сказав Богдан, і Марічка зрозуміла, що життя, яке вона вважала закінченим, насправді тільки починається.
