А ти мені подобався…
Оксана вийшла з офісу та підійшла до своєї машини на парковці. Капот і лобове скло вкрив тонкий шар снігу. Вона сіла за кермо, одразу ввімкнувши печку, щоб розігріти замерзлий салон. Потім очистила скло від снігу, запустивши дворники.
Виїхавши на дорогу, вона влилася у потік машин. Але рух був повільним — постійні світлофори та пробки. Здавалося, увесь Київ вирішив їхати саме зараз. Проїжджаючи повз ТРЦ «Океан Плаза», Оксана вирішила звернути й перечекати годину пік у магазині, заодно подивитися новорічні прикраси чи щось для подарунків.
Та парковка була забита до останнього місця. Вона вже шкодувала про свій вибір — краще б повзла в пробці. Але не вона одна так подумала.
У дзеркалі заднього виду спалахнули фари — великий позашляховик виїхав із ряду, звільняючи місце. Оксана подякувала водію жестом і припаркувалася.
Усередині було душно й галасливо. Людей повно, святковий ажіотаж. Вона розстебнула пальто, зняла шарф і пішла між полицями. В очах мерехтіло від яскравих іграшок, гірлянд і метушні. Взяла кілька кольорових кульок, сріблястих оленят, подарункові рушники із Дідом Морозом, фужерів для шампанського із новорічними побажаннями… Дома розбере, що кому дарувати. Мамі та чоловікові знайдеться щось краще, а колегам — такі дрібниці для настрою.
Встала в чергу до каси. Шум, давка — хотілося швидше вийти на холод. Погана ідея — приїхати сюди у п’ятницю ввечері. Краще б завтра зранку…
Нарешті її черга. Перевіряючи покупки, Оксана з жахом зрозуміла, що набрала зайвого. «Ну й нехай, знайдеться застосування», — подумала вона, оплачуючи.
Виходила, обережно тримаючи пакет, щоб ніхто не зачепив.
— Оксано!
Вона не відразу зрозуміла, що це до неї, і продовжувала йти.
— Марченко!
Тільки почувши своє дівоче прізвище, Оксана зупинилася. Люди налітали з усіх боків, але вона відступила вбік, оглядаючись.
— Привіт, Оксанко, — почулося збоку.
Повернувшись, вона побачила чоловіка з густою бородою. На ньому була маленька чорна шапка, натягнута аж до брів. Він посміхнувся, і вона помітила прогалину замість переднього зуба. Одяг — старий, мішкуватий. Оксана вже шкодувала, що зупинилася.
— Не впізнаєш? — спитав він. — А я тебе одразу. Ти майже не змінилася. Виглядаєш на мільйон.
Щось у його голосі здалося знайомим, але вона не могла згадати.
— Ми разом у школі вчилися. В одному класі, — натякнув чоловік.
— Василь?! — Оксана ледь не скрикнула.
— Я, — він посміхнувся, знову показуючи прогалину в зубах. — Що, дуже змінився?
— Так, — кивнула вона. — Що з тобою сталося?
— Довга історія. Може, сядемо десь? Тут є кафе.
Василь дивився на неї з надією. Оксана не могла повірити — це ж той хлопець, за яким вона колись сохла. І тепер їй було ніяково поряд із ним.
— Вибач, мені треба йти…
— Ну хоч трохи. Хіба не цікаво?
Вона здалася — не стільки через бажання поговорити, скільки з цікавості.
Кафе було переповнене, але в далекому кутку знайшовся столик. Оксана обраВона стиснула пакет міцніше, щоб не тремтіли руки, і подивилася на нього, згадуючи, яким він був колись, і якби все могло бути інакше, якби тоді вона наважилася сказати йому лише одне слово.
