Хитрий Тимошко
Оксана з матір’ю сварилися вже кілька днів. Втомлялися, розходилися по кутках, мовчали, дулися одна на одну. Але варто було комусь заспокоїтися й повернутися до розмови, як знову спалахувала сварка.
— З тобою неможливо спілкуватися! Ти ж нікого не чуєш. У тебе існує тільки твоя думка, і нічия більше. Тата теж не слухала, ось він і пішов від тебе! — кричала Оксана. Розуміла, що про батька говорити не варто — це удар нижче пояса, але її несло, не могла стримати лють.
— Я все одно піду, бо без Дениса не можу. Люблю його. Хотіла по-доброму, але, мабуть, не вийде. Мені двадцять, я доросла. Колись у такому віці дівчата вже старими дівами вважалися. А ти завжди така правильна. Сама від себе не нудишся? Я не хочу бути, як ти… — Оксана змовкла.
— Та я ж не проти! І чую тебе чудово. То чому б вам не одружитися, якщо кохаєте один одного? — мама сказала майже спокійно, злякавшись такого натиску.
— Знову по-старому, — зітхнула донька. — Куди одружуватися? Ми студенти. У тебе на шиї сидіти? Чи в його батьків? Вони й так квартиру йому купили.
— А на що житимете?
— Я ж казала, Денис працює, робить сайти, невеликі програми. Йому за це платять. Так, мамо. Ніколи не чула, що зараз так працюють — онлайн? На їжу нам вистачить, а через рік закінчимо навчання й одружимося.
— То почекайте рік! Чи вже горить? Ти вагітна, тільки мені не кажеш?! — Мама уважно оглянула Оксану.
— Ні, мам, не вагітна. Набридло! З тобою марно говорити. — Оксана пішла у свою кімнату й почала виймати речі з шафи, запихати їх у рюкзак. Вони не вміщувалися, і вона стояла біля дивана, думаючи, що робити.
У кімнату увійшла мама. «Зараз знову почне кричати», — подумала Оксана. Та та лише постояла мовчки і вийшла. Дівчина не знала, що й думати. За кілька хвилин мама повернулася й поклала на диван поруч з речами валізу — у неї й батько з нею їздили до санаторію.
— Дякую! — Оксана обняла матір. — Я ж не на край світу їду. Буду приходити, дзвонити щодня. Якщо що знадобиться — скажи, ми з Денисом прийдемо, допоможемо.
Мама раптом знітилася, сіла на диван і сховала обличчя в долонях.
— Усі мене кидають… Так і треба, тікайте, ніби я якийсь монстр. Молода й здорова була потрібна, а тепер лише заважаю… Батько собі молоду знайшов, стара йому не до вподоби. А коли виразка загострилася, коли поперек хрумнув — тоді я була потрібна! Доглядала, масажувала, їжу на парі готувала. Соки з картоплі й капусти вичавлювала… А як одужав — сили знайшлися й пішов. Нічого, ще приповзе, тільки я не пробачу.
А тепер і ти йдеш… Що тобі не жилося? Готувати самій доведеться, по магазинах бігати, прати. А ще й до навчання готуватися. Жіноча доля тяжка… А якщо завагітнієш? Навіщо тобі поспіх?
Оксана сіла поруч, обняла матір за плече. Відчувала її напругу, розпач. Навіть мить подумала поступитися, залишитися.
— Зустрічалися б, як і раніше. Чого з дому йти? — не заспокоювалася мати.
— Навіщо люди живуть разом? Бо не можуть одне без одного. Я кохаю його. Я ж приходитиму. Обіцяю. І дзвонитиму щодня. Хочеш, ми до тебе переїдемо?
Мати відняла руки від обличчя і різко випрямилася.
— Ото ще!
Оксана усміхнулася про себе.
Мама пізно вийшла заміж. Бабуся була суворою, нікуди її від себе не відпускала. Лише коли померла — мати вийшла заміж. «Ускочила в останній вагон», як казали.
Оксані двадцять, а мати вже на пенсії. Завод, де вона працювала, збанкрутував. Всіх у віці відправили на пенсію. А тут ще й батько викрутаса викинув. Оксана все це розуміла. Та як розірватися між матір’ю і Денисом? Навряд чи вони втрьох уживуться. Дівчина знала мамин характер. Та й навіщо пробувати, якщо в Дениса є своя оселя? Так усім буде краще. Просто мати боїться лишитися сама.
— Пробач мене, мамо. Я дуже тебе люблю. Але й Дениса люблю. — Оксана підвелася й почала збирати речі.
Коли мати вийшла, вона дістала телефон із кишені джинсів.
— Чекаєш? — прошепотіла у трубку. — Скоро вийду.
Закинула рюкзак, покотила валізу й вийшла з кімнати.
Мати сиділа на кухні, відвернувшись до вікна.
— Мам, не ображайся… Подзвоню завтра, — сказала Оксана прови— Ходімо, — сказала Оксана, і під вікном, де стояв Денис, весняний дощ стишився, ніби сам долі дав їм шанс почати все спочатку.





