“Зрада”
— Оленко-о-о… — голосила в телефон Наталя.
— Чого ревеш? Скажи нормально, що трапилось? З Олегом? Наталко, чого мовчиш? — кричала в трубку Олена.
— І-і-і… Андрій… А-а-а… — знову завила Наталя.
— З Андрієм щось сталося? В аварію потрапив? — Олена уявила, як Наталя мотає головою, наче подруга може дивом її бачити.
— Усе, моє терпіння лопнуло. Відключаюся, чуєш? Через десять хвилин буду, чекай, — сказала Олена, зачекала, послухала ридання подруги. Але зрозумівши, що більше нічого не дізнається, перервала дзвінок.
Вона швидко переодяглася, взяла сумку, перевірила, чи не забула телефон та інші дрібниці, і вийшла з квартири, замкнувши двері. Наталя жила через зупинку, тому Олена швидко пішла пішки, іногда переходячи на біг і лаючи нерозумну Наталю: «Завжди не може нормально сказати, що сталося. Дістане, якщо через дурницю витягнула з дому…»
Через п’ять хвилин вона стояла перед дверима під’їзду і натискала кнопки домофона. У динаміці щось заскрипіло.
— Наталко, відчини, це я, — гукнула Олена.
У динаміці знову щось затріщало, потім пролунав сигнал, і кодовий замок клацнув. Олена увірвалася в під’їзд. Двері за нею плавно зачинилися, і її огорнула темрява, що здавалася непроглядною після денного світла. Чекати, поки очі звикнуть, не було часу, Олена ступила до невеликих сходів перед ліфтом і одразу ж спіткнулася, ледь не впавши. Встигла вчепитися рукою за перила.
— Чорт, так і вбитися можна. Невже не можна лампочку потужнішу вкрутити? — буркнула вона.
Стоячи в очікуванні ліфта, Олена нетерпляче тупцювала ніжкою, перебираючи в голові всі можливі варіанти того, що могло статися з Наталею, і повторюючи про себе: «Лише б усі були живі й здорові…» Перед дверима в квартиру вона на секунду зупинилася і прислухалася. Криків і ридань звідти не було чутно, що вже було добре. Олена перевела подих і рішуче натиснула кнопку дзвінка.
Двері відчинила Наталя з заплаканим обличчям. Вона, немов зомбі, розвернулася і повільно, на незгинаючих ногах пішла на кухню. Олена зітхнула, похитала головою, скинула кросівки і пішла за нею.
Наталя сіла на стілець, опустивши голову й плечі, безвольні руки склала на колінах. Весь її вигляд говорив про покірність перед обставинами.
— Наталко, що сталося? Ти мене налякала. — Олена підійшла до неї і поклала руку на спину. — Розкажи, а то я не знаю, що й думати. Мчала до тебе, як скажена.
— Андрій пішов від мене, — механічним, бездушним голосом промовила Наталя.
— Пішов? До коханки?
Наталя кивнула.
— Що трапилося? Він сам сказав, чи ти себе накрутила? — уточнила Олена.
Вона не здивувалася. Андрій був високим і гарним чоловіком. Тому завжди натякала подрузі, що жінок, які хотіли б його завоювати, буде багато. Наталі треба бути насторозі й виглядати якнайкраще, щоб у нього не виникло спокуси погуляти.
— Сказав, що кохає іншу, зібрав речі й пішов. Оленко, ну скажи, за що? Я старалася, готувала, прала, прибирала, народила йому сина, сиділа на дієтах, щоб не погладшати після пологів, а він все одно пішов.
— Уф, — з шумом зітхнула Олена. — Усі живі й здорові, а ти ревеш, немов по покійнику. Погуляє та повернеться. — Вона сіла на сусідній стілець.
— Повернеться? Ти думаєш? — підхопилася Наталя, розвернулася й з надією подивилася на Олену.
— Та не знаю я. Усяке буває. А вона хто? Красива? Молоденька?
— Мені рівесниця. Повна, руда й косоока. — Наталя зморщила плечима. — Оленко, ну чого йому не вистачало? Я в сто разів краща, а він… — Наталя всхлипнула і ще нижче опустила голову.
— Ти себе не вини. Це гормони, криза середнього віку… Очуняє й повернеться.
Наталя похитала головою, плечі затремтіли в приступі ридань.
— Не реви, візьми себе в руки. Зараз увійде, подивиться на тебе й точно втече. — Наталя від цих слів протяжно заскиглила, як у телефон.
— Наталко, сльозами горю не поможеш. Думаєш, повернеться, і все буде як раніше? Даремно сподіваєшся. — Олена змінила тактику, замість співчуття стала вправляти подрузі мозок. — Ось ти думаєш, лиш би повернувся, усе пробачу. Ну й дурна. Не пробачиш. Будеш ревнувати, варто йому трохи затриматися на роботі, ти почнеш йому мозок виносити, заодно й собі. Виводитимеш себе, його й сина. До речі, де він?
— Відвела до сусідки.
— Ну й правильно. Не варто йому бачити матір у такому стані. Він теж свого роду чоловік, хоч і маленький. Жіночі сльози й скандали йому зайві. — Олена зітхнула.
— Та не реви! Так до психлікарні себе доведеш. А в тебе ж Олежко. Важко, але не смертельно. А ти звідки знаєш, що вона косоока? Ти її бачила?
— У його телефоні фото побачила. Він у душі був, а вона подзвонила…І в той момент, коли всі її болючі думки здалися невиносимими, Наталя раптом зрозуміла, що найважливіша людина в її житті — це вона сама та її син, і саме для них тепер варто жити далі.
