Телефонний дзвінок перервав вечерю Софійки. Вона рідко готувала для себе. Вранці обходилась кавою, в обід їла у кафе біля роботи, а ввечері — склянку кефіру чи чаю з печивом. Якщо дуже хотілося їсти, смажила яєшню. У вихідні їздила до батьків. Мама завжди наполягала, щоб донька брала з собою контейнери з їжею — відмовитися означало спровокувати скандал.
Софійка допивала кефір, коли з кімнати роздалася нав’язлива мелодія дзвінка. «Треба змінити на щось спокійніше», — подумала вона. Ця музика дратувала, вгризалася в мозок. Дівчина відставила склянку й пішла до телефону. Номер незнайомий, але якщо хтось так наполегливо дзвонить, значить, щось важливе. Вона прийняла виклик.
— Привіт. Я вже й не сподівалася, — почула Софійка до болю знайомий голос. Скільки років минуло, а вона впізнала його миттєво. «Відчепися!» — прокричав внутрішній голос.
— Будь ласка, не клади слухавку. Мені треба поговорити, — ніби відчувши її думки, поспішно попросила колишня подруга.
Софійка мовчала.
— Мені більше ні до кого звернутися. Тільки ти можеш допомогти. Скажи адресу, я приїду. Повір, це дуже важливо, — додала Мар’яна після паузи.
Щось сталося. Просто так вона б не подзвонила. Колись вони були нерозлучними подругами — у іншому житті.
— Гаразд, зараз надішлю смс, — сказала Софійка і розірвала з’єднання.
Серце билося тривожно. Чому? Вона набирала адресу, а пальці тремтіли. Мар’яна відповіла миттєво: «Чекаю».
Софійка повернулася на кухню, помила склянку й сіла за стіл.
Скільки років вона виганяла з голоду думки про колишню подругу. Думала, що пробачила, забула, заспокоїлася. Але цей дзвінок знову підняв хвилю спогадів, які обрушилися на неї, як зсув з гори.
***
Мама обожнювала фільм «Тихий омут». Радянського Союзу вже не існує, а стрічка живе, немов і сьогодні актуальна. Саме на честь головної героїні мама назвала доньку. Коли Софійка знайомилася з людьми, всі миттєво згадували кіно.
На відміну від актриси, яка зіграла ту роль, Софійка не вирізнялася красою. Світло-русе волосся, такі самі вії, невеликі сірі очі. А ще — фігура. Груди маленькі, і це було предметом комплексу. «Ще виросте», — заспокоювала мама.
А ось у Мар’янки — висока, гарна грудь. Вона несла її перед собою, як прапор. Погляди хлопців зачіпалися за неї й залишалися там, наче приклеєні.
Кожного літа Софійку відправляли до бабусі в село. Воно давно перетворилося на дачний кооператив. Зимували лише у чотирьох будинках: бабуся Софійки, сусідка баба Ганна та ще дві сім’ї літніх людей. До баби Ганни на літо приїжджав онук. З ним і проводила Софійка всі канікули.
А одного літа все змінилося. Вона побачила перед собою не хлопчиська, друга дитинства, а високого підлітка і раптом зніяковіла, не кинулася йому назустріч, як колись. А Богдан просто зрадів, запросив на річку, наче нічого й не сталося.
Ішли і балакали, але на березі роздягнутися при ньому Софійка чомусь зніяковіла. Зачекала, поки він увійде у воду, тоді, відвернувшись, швидко зняла сукню й кинулася в воду, щоб він не встиг роздивитися її маленьку грудь. Вона так і не виросла, як обіцяла мама.
Наприкінці серпня роз’їжджалися до наступного літа. Чомусь нікому не спало на дум обмінятися адресами чи телефонами. Наче існувала негласна угода: життя в селі й у місті — це дві окремі реальності.
Останні перед випускним класом канікули Богдан у село не приїхав. Баба Ганна сказала, що поїхав із матір’ю на море. Скучившись, Софійка написала Мар’янці, запросила в гості. Та зраділа — у неї не було ні бабусі, ні села. Однієї з вихідних батьки Софійки взяли її з собою, коли їхали до доньки.
А через два тижні несподівано приїхав Богдан. Він став ще вищим, плечі роздались. Пухнасті темні вії обрамляли карі очі — предмет заздрості Софійки. Тепер він був справжнім красенем. І раптом їй стало шкода, що вона запросила Мар’янку. А та, тільки побачила хлопця, відразу пішла знайомитися.
Вночі вони шепотілися, і Мар’янка запитала, цілувалася Софійка з ним колись.
— Та ти що? Ми ж з дитинства дружимо, — обурилася Софійка.
Але незабаром пошкодувала за ці необдумані слова.
Тепер вони скрізь ходили втрьох. Софійка відчувала себе зайвою. Вперше їй було приємна думка, що скоро роз’їдуться — час готуватися до школи.
Про Богдана вона забула на рік, а з Мар’янкою як і раніше були подругами. Після школи Софійка в село не поїхала. Взимку померла бабуся. Невже вона вже ніколи не побачить Богдана? Тоді й пожалкувала, що не обмінялися контактами. Але не просити ж батьків дізнатися в баби ГанниА коли через рік у неї народилася донька, Софійка назвала її Мар’янкою — на згадку про ту, що колись подарувала їй щастя у вигляді маленького хлопчика, який став її сином.
