Роса ще не зникла з трави, туман повільно відступав на протилежний берег річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої лінії лісу.
Ігор стояв на ґанку, милуючись красою ранку й глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла й стала поруч.
— Як же тут добре! — зітхнув Ігор. — Іди в хату, застудишся, — ніжно сказав він, поправляючи хустку, що зісковзнула з її круглого білого плеча.
Жінка тут же притулилася до нього, обхопила його руку.
— Не хочеться від’їжджати, — прошепотів Ігор, голос йому здався від ніжності.
— То й не їдь. — Її голос вабив, кличучи, ніби спів Сирени. «Залишусь, а далі що?» Ця думка протверезила Ігора.
Якби все було так просто, він давно б уже тут залишився. Але двадцять три роки з дружиною не викреслиш, і діти… Оленка, можна сказати, вже сама по собі — у свого нареченого ночує частіше, ніж вдома, скоро заміж вийде. А Андрійку всього чотирнадцять — самий складний вік.
Водій завжди знайде роботу, але чи заробиш тут більші гроші? Зараз він не шкодує їх, дарує Марії дорогі подарунки. А коли буде отримувати вдвічі чи втричі менше, чи любитиме вона його так само? Питання.
— Не починай, Мар’я, — відмахнувся Ігор.
— Чому? Дорослі вже діти, пора й подумати про себе. Сам казав, що з дружиною живете по звичці. — Марія образилася й відійшла.
— Ех, знав би раніше, що зустріну тебе… — Ігор гучно зітхнув. — Не сердься. Час їхати, і так затримався. — Він хотів поцілувати жінку, але та відвернулася. — Мар’я, треба їхати, якщо хочу ввечері бути вдома. Вантаж чекає, угода.
— Ти тільки обіцяєш. Приїдеш, збудиш у душі надію — і знову до дружини поспішатимеш. Набридло мені чекати. Степан давно заміж кличе.
— То й іди. — Ігор знизав плечима.
Хотів щось додати, але передумав. Повільно зійшов з ґанку, завернув за кут хати й пішов городом до окружної дороги, де на узбіччі чекала фура. Залишав машину там спеціально, щоб не будити село рано вранці.
Вліз у кабіну. Зазвичай Марія провожала його до машини й цілувала на прощання. Але сьогодні вона не пішла — мабуть, справді образилася. Ігор влаштувався зручніше, зачинив двері. Перед тим як завести мотор, набрав номер дружини. При Мар’ї соромився дзвонити. Байдужий голос у трубці повідомив, що абонент вимкнув телефон… Не відповів і на пропущені дзвінки.
Ігор прибрав телефон і завів мотор, прислухаючись до його потужного ричання. Фура здригнулася, зітряючи з себе останки сну, й повільно рушила, хитаючись на нерівностях ґрунтовки. Ігор дав короткий прощальний сигнал і додав газу.
Жінка на ґанку здригнулася, прислухаючись до віддаленого гуку мотора, і пішла до хати.
З динаміків лився бархатний голос Вєрки Сердючки: «Життя вкрай несподівано…» Ігор підспівував про себе, думаючи про залишену ним жінку. Але незабаром думки переключилися на дім: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися. Приїду, розберуся…»
А Ганна, дружина Ігоря, в цю мить отямлювалася після наркозу в лікарняній палаті й відразу все згадала…
***
Вони прожили з Ігорем більше двадцяти років — двадцять чотири, якщо точно. Чоловік — далекобійник, заробляв добре, родина міцна, хата велика, двоє дітей. Оленка вже повністю доросла, скоро вийде заміж і житиме окремо, закінчила училище, працює перукаркою. Андрійкові чотирнадцять, мріє стати моряком.
І раптом цей дзвінок. Спочатку Ганна подумала, що це жарт чи помилка.
— Добрий день, Ганно. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був кучерявий, обві́
