Мені здається, ми навіть не розлучалися…
Щодня Катруся йшла додому з надією, що Богдан повернеться. Знала — ключів у нього нема, залишив, коли пішов. Але все одно сподівалася: відчинить двері й побачить у передпокої його кросівки. Чудо не сталося і цього разу.
Разом вони прожили два роки. Він заповнив ту порожнечу, що лишилася після смерті мами. Навіщо ж вона почала ту розмову?.. Між ними з самого початку не було пристрасті. Просто було добре. Але Богдан не робив пропозиції, не говорив про майбутнє — про їхнє майбутнє.
— Що далі? — запитала Катруся одного разу.
— Ти про штампи у паспорті? А що вони змінять?
— Для жінки це важливо. Якщо для тебе ні, то, може, розійдемося? — пожартувала вона, щоб налякати, підштовхнути його до кроку.
— Тоді розійдемося, — раптом сказав він і пішов.
Вже тиждень вона жила сама. І чекала. Подзвонити? Попросити повернутися? Та якщо чоловік так легко пішов, значить, не кохав.
Він з’явився в її житті саме тоді, коли вона залишилася зовсім одна. Два роки тому у водія маршрутки серце раптом «прихопило» — він не впорався з керуванням і врізався в зупинку. Мама та ще одна жінка загинули на місці, іншим пощастило більше. Водій помер у лікарні, коли дізнався про загиблих. Обширний інфаркт.
Це показували у всіх новинах. Після похорону Катруся ходила, наче уві сні. Ледве не потрапила під машину Богдана. Він встиг загальмувати, вискочив і почав кричати, а потім побачив її обличчя й замовк. Відвіз додому і залишився.
Він був на три роки молодший. Різниця невелика, але Катрусі здавалося, що між ними — десятиліття. Він нічого не планував, жив одним днем, від розмов про дітей відмахувався. «Які діти? Встигнемо. Катрусю, хіба нам погано удвох?» — сміявся Богдан.
А їй хотілося справжньої родини, дітей, разом вибирати дитячий візок та розпашонки. Такі розмови його дратували.
Вдома вона навмисне не діставала телефон із сумки, щоб не дивитися на нього що хвилини. Леледь стримувалася, щоб не подзвонити. Збираючись на роботу, кожного ранку з замиранням серця перевіряла повідомлення. Богдан не писав.
Знову порожній самотній вечір. По телевізору йшов якийсь фільм. Катруся думала про своє, на екран не дивилася. Тому не відразу почула приглушену мелодію з передпокою. Довго не могла висмикнути телефон із сумки — заважали гаманець, розчіска, дрібнички. Нарешті дістала, але дзвонив не Богдан. Вона взяла слухавку, думаючи, що в нього розрядився телефон чи трапилася аварія…
— Катрусю? — запитав літній жіночий голос.
І їй одразу стало байдуже, хто дзвонить і навіщо.
— Це сусідка твоєї тітки Оксани. Вона сьогодні вранці померла.
Яка тітка Оксана? Яка сусідка? Про що взагалі говорить ця жінка? А потім у голові спалахнуло спогад із дитинства: невеличка, кругла, наче Колобок. Вона закривала рота рукою, коли посміхалася — чоловік у п’яному стані вибив передні зуби. Від неї пахло печкою та пиріжками.
Катруся із нетерпінням чекала літа, щоб поїхати до тітки Оксани. Але мама сказала, що вони більше туди не поїдуть. Забула вже, чому. А потім забула й саму тітку Оксану.
— Ти мене чуєш? — спитав чужий голос.
— Так. А від чого вона померла?
— Лікар казав — відірвався тромб. Лікарня в районі, не такі там спеціалісти, як у місті. Можна було й вдома залишити, але спека… Ти приїдеш?
— Коли похорони? — спитала Катруся, не збираючись нікуди їхати.
— Післязавтра, на третій день, як то кажуть. Якщо не можеш, скажи — перенесемо…
— Не треба, я приїду. Скажіть, як до вас дістатися, я не пам’ятаю, — зізналася Катруся.
— Звісно, — зраділа жінка. — Звідки тобі пам’ятати?.. Село Заозер’я. Автобусом дві години, машиною швидше.
— Автобусом, — сказала Катруся, згадавши, що Богдана з його авто більше нема.
— Білет купуй до села Вереси, до нас автобус не їде, пішки треба йти. Може, зустріну?
— Не треба.
— Приїжджай. У неї, окрім тебе, нікого й не лишилося…
«Я не поїду. Навіщо? Я ж майже не пам’ятаю тітку Оксану. Звідки ця сусідка взагалі дістала мій номер?» Катруся відчинила шафу — на очі потрапила сукня, в якій ховала маму. «Мамо… Вона б поїхала».
Вона дістала довгу синю спідницю в дрібний візерунок та чорну блузку. Решта речей були занадто яскраві для похорону. Склала у сумку.
Вранці пішла на роботу та написала заяву на три дні за свій рахунок.
— Якщо треба буде ще, дзвони, — із співчуттям сказала начальниця.
Катруся повернулася додому, зібрала необхідне й вирушила до автовокзалу. Автобус уже відійшов, наступного чекати довелося дві години. Додому поверВони одружилися навесні, у тому самому селі, біля тієї самої річки, де колись грала маленька Катруся.
