Усе через тебе…
Спека влітку була нестерпна. Важке, насичене вологою повітря застигло над містом. Марійка дихала важко, роздуваючи ніздрі. Серце тупало в грудях, немов благало про спокій та прохолоду.
У свекрухи в суботу було свято — вони з чоловіком їхали на дачу. Марійка дуже сумувала за сином, але за містом йому було краще. Уявляла, як сидітиме під розлогими яблунями, питиме холодну воду з криниці, дихатиме свіжим повітрям… Але до суботи ще треба дотягнути. А спека, наче насміхаючись, не збиралася відступати. Чекали літа? Мріяли про сонце? Ось вам — і не нудіть.
Автобуси в годину пік були забиті липкими тілами, а тісний простір над ними нагадував невибухнулу бомбу — достатньо іскри, щоб напруга розірвалася. Пішки йти теж було важко, але хоча б можна було заходити по дорозі в магазини та охолоджуватися під кондиціонерами, набираючись сил для наступного ривку додому.
Попереду з’явився торговий центр, і Марійка прискорила крок — так хотілося швидше потрапити під холодний потік повітря. Нарешті вона зайшла всередину, глибоко вдихнула прохолоду. Серце завдячно забилося рівніше.
Вона повільно йшла між крамницями, іноді зупиняючись, щоб подивитися на вітрини та вибрати подарунок для свекрухи. Та, звісно, завжди говорила, що в неї все є, і не треба нічого купувати — головне, увага. Але Марійка бачила в її очах цей теплий блиск, коли дарувала щось незвичайне.
Не знайшовши нічого підхожого, вона рушила до виходу. На шляху зустрівся невеличкий кіоск, де продавали всяку дрібну красу — від ручок і заколок до прикрас. Марійка зупинилася, щоб ще трохи продовжити насолоду прохолодою перед виходом на розпечену вулицю. Очі ковзнули поличками, а потім зупинилися на дивній вазі з довгим вузьким горлом, ніби викладеним кольоровою мозаїкою. Вона ніколи не бачила нічого подібного.
— Покажіть, будь ласка, — попросила вона юну продавчиню.
Ваза виявилася важкою, металевою. По поверхні йшов товстий шнур, що ділив її на асиметричні комірки, заповнені емаллю — не яскравою, а ніби присипаною пилом. Виглядало це так, ніби річ була старовинною. Серед яскравої дрібниці ваза здавалася чимось інопланетним — дорогим і ефектним.
— Скільки коштує? — запитала Марійка.
Названа сума змусила її очі розкритися ширше.
— Ручна робота. Такого більше не знайдете, — з гордістю сказала дівчина.
— Це частина колекції? Звідки вона?
— Робить один чоловік з інвалідністю. Красиві речі, але беруть рідко, дорого виходить.
— Я візьму, — раптом сказала Марійка, піддавшись імпульсу. Вона подумала, як гарно виглядатиме у вазі троянда на довгому стеблі. Свекруха точно оцінить — вона любить усе незвичайне.
— Чи можна її гарно запакувати? — попросила Марійка.
— Спробую знайти щось підхоже, — відповіла продавчиня й почала шукати під прилавком.
Чекаючи на упаковку, Марійка розглядала дрібниці у вітрині. До кіоску підійшла молода жінка з блідим, змученим обличчям — у таку спеку багато хто так виглядає.
— Привіт, Наталко. Бачу, вазу купили?
— Так, — дівчина кивнула у бік Марійки. Жінка або не помітила цього, або зробила вигляд. — Гроші перекажу, як звільнюся, — сказала продавчиня.
— Добре, тоді завтра принесу ще щось, — жінка попрощалася й пішла.
Марійка не могла зберВаза стояла на полиці, ловлячи сонячні промені, а Марійка дивилася на неї, відчуваючи, як знову і знову до неї повертається минуле, яке вже ніколи не стане сьогоденням.
