У кафе було повно людей. Віктор заздалегідь замовив стіл на свій день народження — інакше не потрапили б. Вони прийшли, коли ще світило сонце, а зараз за вікном була вже непроглядна ніч. Кондиціонери працювали на повну, лунала музика. Віконні рами мерехтіли блакитним світлом ялинкових гірлянд, немов у святковому залі. Хіба що ялинки бракувало.
— Віть, давай потанцюємо, — поклала голову на плече іменинника його дружина Віра. Біля бару вже кружляли дві пари.
— Запроси Івана, а я посиджу, — Віктор підморгнув другові.
— Я хочу з тобою. Хоч разочик, — не відступала Віра.
— Та йдіть, хлопці, не дивіться на мене. А мені час. Мама вже засипала повідомленнями. Не буду випробовувати її терпіння. Віть, ще раз — з днем народження, — Іван підвівся, потиснув руку друга й рушив до виходу.
— Ми ще посидимо, га? Тут так добре, — почув Іван за спиною голос Віри.
Після прохолоди кафе вулиця зустріла його спертим повітрям, незважаючи на пізню пору. Випив небагато, а в голові — туман, ноги ватні. Мабуть, спека так діяла. У кишені завибрирував телефон. З трудом його дістав.
— Ваню, ти де? Скоро будеш? Я непокоюсь, — у голосі матері лунала тривога.
— Мам, я вже йду, не хвилюйся.
— Як не хвилюватися? Вже майже одинадцята, — докірливо сказала вона.
— Мам, скоро… — Він перервав дзвінок.
Іван прискорив крок, намагаючись глибоко дихати, щоб протверезіти.
У душі закипіло роздратування. Йому вже двадцять чотири, дорослий чоловік, а мати дзвонить, варто трохи запізнитися, ніби він ще несмичений підліток. Як тоді зустрічатися з дівчатами? *Вибач, кохана, мама наказала повертатися раніше?* Він злися на неї про себе, але глибоко розумів причини її тривоги. Ні, він не був маміним синочком — просто знав, чому вона так пильнувала його.
Тринадцять років тому загинула його сестра Оксана. А наступного дня після похорону від інфаркту помер батько, не переживши втрати улюбленої доньки. І в смерті сестри, і в смерті батька був винен він, Іван. Так він вважав. І жодні слова не допомагали позбутися цього почуття провини.
— Тобі було лише одинадцять. Що ти міг проти трьох дорослих хлопців? І потім, ти ж не струсив — побіг по допомогу, — казав йому друг Віктор.
Так воно так, але Іван продовжував себе звинувачувати. Це заважало йому будувати стосунки з дівчатами. Йому здавалося, що вони теж знають про його боягузтво. Навіть Віра. Він познайомився з нею першим, вони кілька разів ходили в кіно, навіть цілувалися — причому саме вона в темному залі перша взяла його за руку. Але потім Іван представив її Вікторові.
— Віра й Віктор — це доля, — посміявся той.
Незабаром Віра зізналася, що закохалася у Віктора й обирає його. Що поробиш? Насильним бути милим не станеш. Півроку тому вони одружилися, і Іван був свідком на їхньому весіллі. Пожалкував лише трохи. Вона була неймовірно гарною у білій сукні.
— Коли ти-то приведеш наречену знайомитися? — питала мати.
— Знайду таку, як ти — одразу одружуся, — жартував Іван.
І він не брехав. Мати була стрункою й красивою навіть у п’ятдесят два, навіть після подвійної втрати й сивини. Оксана була схожа на неї. Така сама тонка, як вербина, з правильними рисами обличчя, смуглявою шкірою та сірими очима. Іван любив дивитися, як вона розчісує своє довге волосся. Вдома вона зав’язувала його у хвіст або закріплювала крабом. А коли йшла кудись — знімала заколку й струшувала головою. Довге, блискуче волосся розсипалося по спині. З віком, напевно, стала б ще більш схожою на матір.
У них була дружня родинаІ тепер, коли він тримав на руках свою маленьку Оксанку, згорнуту в ковдрі, як біленький бубон, здавалося, нарешті пройшло те, що мало пройти — минуле відпустило його, і тепер він міг дихати повною грудьми.
