Батьки чоловіка живуть в обласному центрі, а свою столичну квартиру подарували нам з Мирославом на весілля. Ми були дуже вдячними, хоч квартира й далеко від центру, район не дуже, а ремонт взагалі вбитий. Але все ж свій куточок. Мої батьки, своєю чергою, взяли на себе ремонт й допомогти зі старої, закиданої мотлохом квартири, зробити зразок сучасного дизайну. Мій тато навіть жартував, що за гроші, витрачені на ремонт, можна було б купити нову квартиру.
На додачу, мої батьки подарували нам ще й автомобіль. Але мій чоловік, замість того, щоб бути їм вдячним, навпаки тільки применшував їхні заслуги, мовляв, що вони в порівнянні з ним, що його тато з мамою подарували нам квартиру в столиці. Ще й двокімнатну! Якби я знала, чим обернеться мені цей подарунок, то в житті б його не прийняла.
Щойно ми зробили ремонт у квартирі й відсвяткували входини, як батьки Мирослава нас «втішили» новиною: Ярина, молодша сестра чоловіка, яка щойно закінчила школу, вступила у столичний виш. І, звичайно, в гуртожитку вона не житиме, адже у її рідного брата в Києві є квартира, подарована батьками.
Мені не дуже сподобалась ця ідея, але що я могла вдіяти: свекри квартиру подарували, але документи на нас ще не оформлені, тому вони мають повне юридичне право селити у своїй квартирі кого схочуть, тим більше власну дочку.
За тиждень Ярина з валізами була в нас.
– А чому я маю жити у вітальні на канапі? – Невдоволено запитала дівчина. – Може, я теж хочу спати на цьому гарному ліжку. – Вона вказала на відчинені двері нашої спальні.
Благо, тут чоловік заступився й поставив свою молодшу сестру на місце. Але на цьому наші сутички з Яриною не закінчились.
Мало того, що сестра чоловіка не готує, не миє за собою посуд та не прибирає, вона ще й примудряється псувати нові дорогі меблі. Тиждень тому розлила каву на канапі, де спить. Й це при тому, що я тисячу разів просила її їсти тільки на кухні. Але вона не слухається. Я не кажу вже про жирні плями та крихти на килимовому покритті у вітальні. Але вчора вона залишила включену праску на нашому ліжку й зіпсувала покривало. Так, у нас є прасувальна дошка, але Ярині було ліньки принести її з балкона та розкласти, тому вона вирішила швиденько попрасувати свою блузку на нашому ліжку й забула її вимкнути. На щастя, за кілька хвилин прийшла додому й побачила, що згоріло тільки покривало. Ну, про зіпсуту праску я мовчу. А могла б початись пожежа.
Сьогодні ж Ярина включила пустий електрочайник, знову через свою неуважність. Звичайно, він згорів.
– Ярино, – кажу, – скільки ти псуватимеш наші речі. Ми цим чайником не встигли навіть місяць покористуватись й він вже вийшов з ладу через тебе. Гарантію ми загубили при переїзді, а він, між іншим, був не з дешевих.
– Ой, лишенько, – перекривила мене сестра чоловіка, – подумаєш, чайник. Прийшла тут принцеса в нашу квартиру й розповідає, що я не так роблю.
Мене це обурило.
– Взагалі-то, – кажу, – це ти до нас переїхала, а не я до вас.
– Ти на цю квартиру право власності маєш?
– Ні. Але…
– Але, – Перебила мене Ярина, – вона належить моїй мамі, а відповідно й нам з Мирославом в рівних частинах. Тому половина цієї квартири належить мені. Й, відповідно, половина речей. На чайнику ж не було написано, що він твій, правда? – Дівчина єхидно посміхнулась. – От і вважай, що я зіпсувала свій чайник. Тому не витрачай нерви.
Слова Ярини мене не на жарт схвилювали. А й справді, квартира не подарована нам з чоловіком. Вона повністю стоїть на його мамі. А вона, якщо захоче, може її всю переписати на доньку. Й байдуже, що мої батьки тут ремонт зробили. Це ніде нотаріально не вказано. Вони ж на совість для дітей старались. Навіть машину на зятя записали.
Щойно мені дійшло, що, якщо буде бажання, родина чоловіка мене запросто може викинути з цієї квартири без копійки. Юридично вони мають право. А по настоях Ярини я зрозуміла, що мене батьки чоловіка за рідну не вважають й, скоріше всього, подарунок квартири був просто фікцією. Вони хитро все придумали, подарувавши нам ключі. Про дарчу ми на весіллі навіть не згадали.
От я й не знаю, що тепер робити.
