Дівчина стояла по той бік огорожі. Жодних сумнівів — вона збиралася стрибнути з моста…
На початку нічної зміни «швидка» привезла молодого чоловіка. Його автомобіль зіткнувся з позашляховиком на перехресті. Після багатогодинної операції пацієнта відправили до реанімації, а хірург Оксана Миколаївна в ординаторській записувала хід операції в карту.
— Кава, Оксано Миколаївно. — Досвідчена медсестра Ганна Василівна поставила на край столу глиняну чашку.
— Дякую. Коли пацієнт отямиться, покличте мене, — не відриваючись від записів, промовила Оксана Миколаївна.
— Відпочиньте, поки є можливість. Поки що тихо.
— Самі знаєте, таке початок зміни нічого доброго не обіцяє, — заперечила вона.
І ніби воду заговорювала. Не встигла допити каву, як привезли нового хворого. До ранку Оксана вже з ніг валилася та заснула прямо за столом, схиливши голову на папери. Та Ганна Василівна тут же розбудила її, повідомивши, що пацієнт після аварії прийшов до тями.
Оксана могла сказати, що її зміна скінчилася, хворого огляне інший лікар, але встала й пішла до реанімації. Не в її правилах йти додому, не довідавшись, як почувається прооперований нею чоловік.
Під люмінесцентними лампами лінолеум у коридорі блищав, ніби водна гладь. Оксана тихо увійшла до палати. Вчора вона його не розглядала, а тепер побачила досить привабливого чоловіка, обплутаного проводами та датчиками. Вона перевірила показники монітора, а коли знову подивилася на нього, помітила, що він уважно її вивчає.
Навіть лежачи на лікарняному ліжку, він виглядав самовпевненим і дивився на Оксану зверхньо. Якби їй хоч частку його впевненості! Вона ледве стрималася, щоб не відвести погляд.
— Як ви почуваєтеся, Андрію Олеговичу? Довелося видалити вам селезінку. Ви втратили багато крові. У вас зламані два ребра, але легені не зачеплено. Загрози життю немає. Вам щасливо пощастило. Вже телефонували з поліції, хочуть з вами поговорити. Я просила приїхати пізніше, дати вам час прийти в себе.
— Дякую, — глухо відповів він.
— Моя зміна закінчилася, побачимося завтра. — Оксана вийшла з палати.
«Швидка», яка привезла до лікарні нового хворого, підвезла її додому. У передпокої назустріч вибіг рудий кіт. Він потерся об ноги й, піднявши хвіст, побіг на кухню. Страшно хотілося спати, але спочатку треба було нагодувати Барсика, інакше він не дасть їй заснути. Оксана заснула ще до того, як голова торкнулася подушки.
Наступного дня пацієнт виглядав набагато краще, навіть посміхнувся, коли Оксана Миколаївна зайшла до палати.
— Доброго дня. Бачу, ви почуваєтеся добре. Сьогодні вас переведуть у палату, повернуть телефон, і ви зможете подзвонити рідним.
— У мене нікого немає в цьому місті. Чи багато клопоту я вам учора завдав? — Він дивився на неї як і раніше зверхньо. І як він так вміє?
— Коли випишете мене? — запитав він.
— Вас щойно прооперували, у вас зламані ребра… Тиждень ви точно проведете у відділенні, а там буде видно. Вибачте, мене чекають інші пацієнти, — сказала Оксана і вийшла.
Перед відходом додому вона ще раз заглянула до нього, перевірила показники монітора й крапельницю. Коли наважилася подивитися на нього, знову помітила його зацікавлений погляд. Він усміхнувся.
По спині пройшов холодок. Оксана вже бачила таку усмішку. Пам’ять на обличчя у неї добра, вона не пригадувала, щоб раніше зустрічала цього чоловіка, але ось його усмішка здалася їй знайомою.
Весь вечір вона напружувала пам’ять, намагаючись згадати, за яких обставин могла побачити цю усмішку, але нічого на думку не спадало. Наступного ранку він уже зустрів її сидячи на ліжку. Хтось приніс йому футболку.
— Це медсестра принесла. Мойй одяг весь у крові, — піймавши її здивований погляд, сказав Андрій. — Чомусь мені здається… — Він глянув на її бейджик, — Оксано Миколаївно, ви хочете мене про щось запитати.
— Ні, тобто… так. Ми з вами могли десь бачитися? — запитала вона.
— Я вас не пам’ятаю. У мене хороша зорова пам’ять, я б не зміг забути таку гарну жінку. Знаєте, такий погляд, як у вас, я бачив лише раз. І це було в іншому місті, в іншому житті, багато років тому. — Він знову усміхнувся і відразу ж поморщився. Зламані ребра давали про себе знати.
— Можете вставати, але обережно, — сказала Оксана Миколаївна.
— Ви ще зайдете до мене? — раптом запитав Андрій.
— Так, якщо зміна буде спокійною.
«Що за наваВона стояла на порозі палати, дивлячись, як Андрій збирає речі, і раптом зрозуміла — ця доленосна зустріч змінила все, і тепер вона більше не боїться дивитися у власне майбутнє.
