Дім надії
Оксана лежала із заплющеними очима, але не спала, ловила блики фар на стелі від машин, що проїжджали повз будинок. По карнизу задзижчав дощ, набридаюче стукаючи краплями. На дивані схлипнув Олег і знову затих. Як довго вони вже не спали разом…
Познайомились вони чотирнадцять років тому. Оксана спішила, але все одно запізнилася на день народження подруги. Гості вже сиділи за столом.
— Іди швидше, — схопила її за руку Наталя, ледве давши роздягнутися.
Оксана привіталася і зніяковіла від уваги присутніх. Непевно вручила подарунок Наталі, не зводячи очей.
— Наталю, ну чого ж ти? Запроси Оксану до столу, — втрутилася мама іменинниці. — Олеже, принеси із кухні табуретку.
Симпатичний, високий хлопець усміхнувся їй і поступився своїм місцем. Вона ледве впізнала у ньому старшого брата Наталі. Він лише повернувся з армії, став суворішим, дорослішим. Незабаром він приніс табуретку й умістився поруч із нею.
Хтось сказав черговий тост, усі підняли келихи. Олег подав Оксані бокал із червоним вином.
— Я не буду, — заперечила вона.
— Це сік, — прошепотів він їй на вухо, і їхні келихи тихо дзенькнули.
Він поклав їй у тарілку по ложці різних салатів. Подруги кидали на Олега зацікавлені погляди, перешіптувалися, сміялися.
Потім батьки Наталі тактовно пішли на кухню, а молодь включила музику, відсунули стіл і почали танцювати. Олег запропонував Оксані втекти. Вони довго гуляли містом і говорили. І більше вже не розлучалися.
— Тепер можемо одружитися. Ти згодна? — запитав Олег у Оксани після випускного.
Чи згодна? Він ще питає. Вона давно втратила голову від кохання. Але що скаже мати…
— Яке весілля? Ви з глузду з’їхали? Він хоч у армії професію здобув, а тобі треба вчитися. Куди ви поспішаєте? Хоч пару років почекайте, станьте на ноги… — благала мати, притискаючи руки до грудей.
— Вибачте, але чекати так довго ми не можемо, — прийняв удар Олег.
Мати ахнула, зрозумівши все, і розплакалася.
Так замість інституту Оксана через сім місяців народила хлопчика. Олег працював у майстерні, а вона доглядала сина. Із неї вийшла добра мати та турботлива дружина.
Жили вони з мамою Оксани. Коли син пішов у садочок, вона також влаштувалася на роботу. Один із клієнтів Олега взяв її секретарем. Тепер вони змогли оформити іпотеку на квартиру.
Зростаючий син, улюблений чоловік, міцна сім’я. Оксані здавалося, що так буде завжди. А рік тому в сусідню квартиру заселилася молода гарна жінка. Одного вечора вона прийшла до них знайомитися — із тортом і пляшкою вина. Оксана накрила стіл, вони випили.
Мар’яна, так звали нову сусідку, знала безліч жартів і вміло їх розповідала. Вони з Олегом сміялися аж до болю в животі. Потім Мар’яна запитала, чи вміє Олег складати меблі? Вона купила шафу, і їй потрібна чоловіча допомога.
— Він усе вміє, у Олега золоті руки, звичайно, допоможе, — легко відповіла Оксана.
Наступного дня після вечері він пішов до сусідки збирати шафу. Потім Мар’яна просила допомогти перевезти коробки, привісити люстру… Вечорами Олег часто пропадав у неї. Іноді Мар’яна заходила до Оксани на чай.
— У вас така гарна сім’я. Пощастило тобі з чоловіком, — зітхала вона. — А в мене ні чоловіка, ні дітей.
— Не журись. Ще знайдеш собі кохання, — втішала її Оксана.
— А я вже знайшла, — раптом вирвалося у Мар’яни.
Оксана тактовно не почала розпитувати, щиро пораділа за нову подругу. Те, що та відвела очі, а чашка дріжала в її руці, вона списала на збентеження.
Одного разу Оксану зупинила на вулиці сусідка.
— Здрастуй, Оксанко. Із роботи?
— Так. Вибач, мені треба додому…
— Постривай. Не моя справа, але ти мусиш знати. Моя квартира — навпроти Мар’янчиної. Не подумай, я не підглядаю. Просто… одного разу вночі я чула, як хтось вийшов із її квартири і пішов до вас…
Оксана відчула, як по спині повз неприємний холодок.
— Олег добрий чоловік, про таких мріють. Тож такі, як Мар’яна, завжди будуть полювати на нього. Подумай, що робити. Тільки не спіши… — голос сусідки вгризався в мозок, немов дриль.
Оглушена Оксана несвідомо зайшла у під’їзд. «Брехня, наклеп, Олег не міг…» Але сумнів уже закопошився в душі. Біль, страх, злість — все раптом затопило її. Вона ледве втрималася, щоб не піти до Мар’яни. Вирішила зачекати чоловіка.
Коли Олег повернувся з роботи, вона накинулася на нього, не стримуючи гніву. Запустила в нього вазою. Він ухилився, посуд розбився. І цей дзвін протверезив її.
— Іди. Будь куди. Не можу дивитися на тебе. ЯкОлег мовчки підібрав уламки, ляг на диван, а вранці, коли сонце зазирнуло у вікно, він простягнув Оксані квіти та сказав: «Прости», і в її серці, як той ранковий промінь, пробилася надія.
