**Щоденниковий запис**
Ми з Грицем зустрічалися два роки. Мама вже почала хвилюватися, що я марно витрачаю час, а до весілля справа так і не доходить. Сам Гриць казав, що поспішати нікуди, встигнуть, і так добре разом…
Минуло літо, з дерев обсипалося листя, застеливши тротуари золотим килимом, почалися дощі. І одного сирого жовтневого дня Гриць несподівано незграбно зробив мені пропозицію, подарувавши скромне маленьке каблучка.
Я обняла його за шию і прошепотіла на вухо: «Так», потім надягнула каблучко на палець і радісно вигукнула: «Так!», піднявши руки догори і підстрибуючи від щастя.
Наступного дня ми пішли до ЗАГСу і, соромлячись, подали заяву. Весілля призначили на середину грудня.
Мені хотілося весілля влітку, щоб усі побачили, яка я гарна у білій сукні. Але сперечатися з Грицем не стала. Раптом він відкладе до наступного літа, а потім і передумає. А я його люблю й не переживу розлучення.
У день весілля розгулялася справжня завірюха. Вітер розвіяв старанно укладену зачіску. Повітряний поділ білої сукні роздувався дзвоном, і здавалося, що наступний порив підхопить наречену і понесе геть. На ґанку Гриць підхопив мене на руки і доніс до машини. І ніщо — ні завірюха, ні зіпсована зачіска — не могло забрати щастя закоханих.
Спочатку я купалася в любові. Здавалося, так буде завжди. Ну як же, були й дрібні сварки, але вночі ми швидко мирилися й любили один одного ще сильніше.
Через рік у нашій щасливій родині народився Данилко.
Хлопчик ріс спокійним і кмітливим, на радість нам. Гриць, як більшість чоловіків, мало допомагав мені з сином, боявся брати його на руки, а якщо й брав, Данилко починав ревіти, і я швидко забирала його.
— Ти вже сама з ним, у тебе краще виходить. Ось підросте, тоді й будемо в футбол грати. Я краще зароблятиму, щоб вам вистачало, — казав Гриць, але його зарплати ледь вистачало на нас усіх.
Данилко підріс, пішов у садочок, я вийшла на роботу. Але грошей не додалося, накопичити на перший внесок за квартиру не виходило. Почалися звинувачення, ми сварилися, докоряючи один одному марнотратством. Миритися легко, як колись, вже не виходило.
— Усе, набридло. Працюєш-працюєш, а тобі грошей усе мало. Ти їх, чи що, їси? — роздратовано запитав якось Гриць.
— Це ти їси, — зі злістю відповіла я. — Подивись, який живіт у тебе виріс.
— Тобі мій живіт не подобається? Ти теж, знаєш, змінилася. Я одружився з гарною метелицею, а ти в гусеницю перетворилася.
Слово за слово ми посварилися на всі боки. Я, витираючи сльози, пішла за Данилком у садок. На зворотному шляху, слухаючи його бесіду, раптом зрозуміла, що не можу втратити Гриця. Зараз прийду додому, обійму його, поцілую та попрошу вибачення. І він, як раніше, відповість на поцілунок, і все буде як колись. Милі сварються — тільки тешаться. Настрій поліпшився, і я поспішала, підганяючи Даню.
Але квартира зустріла нас тишею й темрявою. З вішалки щезла чоловіча куртка, немає й черевиків. «Остигне — повернеться», — подумала я і взялася смажити картоплю з салом, як любив Гриць.
Але він так і не повернувся, на дзвінки не відповідав. Вранці я, виснажена безсонням і поганими думками, відвела Данилка в садок і поїхала на роботу. ЛеВона глянула у вікно на весняне сонце, усміхнулась і зрозуміла, що щастя – це не лише минуле, а й те, що вона сама створила для себе і свого сина.





