Ще кілька років тому, коли я навчався в університеті, моїми сусідами були троє хлопців мого віку. Згодом ми стали близькими друзями. Одного разу сестра одного з них разом із подругами вирішила пограти у дошку-мандрівницю — так вони викликали дитину, яку для цієї історії назвемо Андрійком.
За його словами, він прямував до неба, але, відчувши поклик, вирішив залишитися — йому здалося це цікавішим. Після того вони кілька разів намагалися переконати його продовжити шлях, але він наполегливо відмовлявся. Спочатку ми чули лише розповіді тих дівчат про їхні дивні зустрічі з Андрійком.
Ніхто інший нічого не бачив і не чув, тому ми не дуже їм вірили. Але у моїх друзів була одна дивна звичка. Кожен раз, коли хтось приходив у гості, вони просили Андрійка не лякати відвідувача. Обіцяли, що після його відходу зіграють з духом. Це був ритуал, який повторювався щоразу.
Одного вечора ми вчетверто сиділи у вітальні й розмовляли — було десь четверта чи п’ята година, коли м’ячик раптом почав повільно котитися коридором аж до ніг одного з них. Я це бачив, але вдав, що не помітив. Наполегливо переконував себе, що, мабуть, це просто вітер — хоч я й знав, що вікна були зачинені. Мій друг підняв м’ячик з усмішкою і так само повільно відкотив його назад.
Минуло ще з п’ятнадцять хвилин — і м’ячик знову прикотився до його ніг. Цього разу я пильно дивився в коридор, намагаючись зрозуміти, чи не було це просто…





