Ось адаптована історія:
Перед невеличкою сценою танцювали гості на чолі з ювіляром — шістдесятип’ятирічним начальником Віталія. «Боже, який же він чоловік…» — несхоже підспівували жінки солістці місцевого ансамблю.
Наталка з чоловіком, втомлені від веселощів, вина та ситої вечері, залишилися сидіти за розкиданим столом. На іншому його кінці сперечалися двоє колег, а третій дрімав, схиливши голову на руки.
Наталка притулилася до Віталія і прошепотіла йому в вухо:
— Може, підемо додому? Усі нап’яні, і ніхто не помітить нашого відходу. У мене від галасу голова розболілася. — Для переконливості вона притиснула пальці до скронь.
Віталій косився озирнув зал.
— Ти права, тут уже нічого робити, підемо, — сказав він.
Вони непомітно вийшли з ресторану.
— Уф, як же добре! — Наталка глибоко вдихнула нічне повітря.
— Таксі? — спитав Віталій.
— Ні, давай пройдемося, провітримось. — Вона взяла чоловіка під руку, і вони пішли темними вуличками.
— Не втомишся на підборах? — спитав він.
— Тоді понесеш мене на руках. Пам’ятаєш, як двадцять років тому? Я вдягла нові туфлі й стерла ноги. Ми йшли з кінотеатру пішки, бо машини ще не було, а транспорт уже не ходив. Ти ніс мене до дому на руках. — Наталка зітхнула.
Віталій притиснув її руку ліктем, підтверджуючи, що пам’ятає.
— Ох, якими молодими й закоханими ми були… Двадцять років пролетіли, як один день. Здається, ще вчора ми одружилися, я чекала Олену, і ми були такі щасливі…
— Мене чекає підвищення незабаром, а це нові можливості й більша зарплата. Скоро Оленка народить нам онука. А восени відзначимо мій ювілей. Ми здорові. Хіба це не привід для радості? — спитав Віталій.
Наталка не встигла відповісти — вони підійшли до дому.
Вона першою пішла в душ, змиваючи макіяж. Вийшла з ванної з вологою головою, у просторому халаті. Віталій мисцево порівняв її з Марією, згадавши гладеньку шкіру коханки, її пружне молоді тіло, вабкі очі, густу косу… «Що роблять із жінками роки. Невже Марія через двадцять років стане такою ж, як Наталка? Ні, з нею цього не станеться, вона завжди буде для мене молодою, бо я завжди буду старшим на двадцять. Якби вона зараз була тут…»
Спогади про палку коханку так розпалили його, що він заліз під холодний душ, щоб заспокоїтися.
Вранці він дістав з шафи випрасувану сорочку з ледь помітним ароматом прасувальних засобів, зняв із вішалки краватку. Наталка завжди одразу підбирала до сорочок краватки й вішала разом. Із кухні тягнув запах свіжої кави.
— Я хочу сьогодні поїхати на дачу. Мабуть, яблука впали — зберу, зварю компот, спекучу шарлотку, — сказала Наталка, ставлячи перед чоловіком чашку.
— Навіщо? У суботу разом поїдемо на машині, — промовив Віталій, жуючи бутерброд.
— До суботи ще три дні. Яблука зіпсуються. Та й перевірю, чи все гаразд.
— Ну, як знаєш. — Віталій допив каву й поставив порожню чашку.
— Я залишуся там на ніч. Не поїду в темряві, та й на автобус не встигну. Вечерю залишу в холодильнику, — сказала Наталка йому в спину.
Він зупинився й обернувся.
— Ти справді хочеш переночувати на дачі?
— Так, а чому тебе це дивує? Чи в тебе є якісь плани? — Наталка сумно посміхнулася.
— Ні. Ти просто… будь там обережніша. — Віталій вийшов у передпокій.
Незабаром двері за ним зачинилися.
Він сів у машину й завів двигун. Перш ніж виїхати, набрав номер Марії.
— Привіт. Не розбудив? Сонечко, хочу тебе порадувати. Наталка сьогодні їде на дачу, залишиться на ніч. Тобто в нас з тобою ціла ніч, — проворкотав він у трубку.
— Зрозуміла, коханий, — пролунав у відповідь голос Марії, і почувся голосний поцілунок.
— Моя розумничка. Чекаю тебе увечері. Уже сумува”І тоді Віталій зрозумів, що справжнє щастя завжди було поруч — в їхньому домі, у їхніх спільних спогадах, які він майже втратив через миттєвий каприз.”
