Три дні без дзвінка
Ганна Іванівна вчетверте за ранок підійшла до телефону, зняла слухавку, прислухалася до гудка й поклала назад. Апарат був справний — отже, проблема не в ньому. Вона глянула на годинник: пів на одинадцяту. Зазвичай Андрій телефонував о дев’ятій, щойно приходив на роботу, але сьогодні мовчав уже третій день поспіль.
«Може, захворів?» — пробуркотіла вона, витираючи пил з телефонного столика. «Чи може, у відрядження відправили раптом?»
Але син завжди попереджав про поїздки заздалегідь, це було їхньою негласною домовленістю. Ганна Іванівна налила собі чаю, але він здавався гірким, хоч цукру поклала як завжди. Сіла біля вікна, почала спостерігати за подвір’ям. Сусідка Марія Степанівна розвішувала білизну, весело насвистуючи якусь пісеньку. У неї діти дзвонять щодня, онуки на вихідні приїжджають. А Андрій…
Телефон задзвонив різко, пронизливо. Ганна Іванівна кинулася до нього, ледве не перекинувши стілець.
«Ало! Андрію?»
«Вибачте, ви потрапили не туди», — почувся незнайомий жіночий голос.
«Ой, перепрошую…»
Вона повільно поклала слухавку. Серце билося десь у горлі. От так злякалася через якийсь дзвінок! Ганна Іванівна повернулася до вікна, але вже не могла зосередитися на тому, що відбувається у дворі. Думки плуталися, одна страшніша за іншу.
Андрій працював водієм у транспортній компанії, їздив областю, іноді й далі. А раптом аварія? По новинах постійно передають про ДТП. Ганна Іванівна схопилася, почала ходити по кімнаті з кута в кут. Руки тремтіли, коли вона знову взяла слухавку й набрала номер сина.
«Абонент тимчасово недоступний», — відповів автоматичний голос.
«Господи, що ж сталося?» — прошепотіла вона.
Згадала, як тиждень тому вони посварилися. Дурниця, дріб’язок. Андрій прийшов у гості, а вона почала розпитувати про його особисте життя: коли вже одружиться, чому все відкладає. Син нахмурився, сказав, що ще не час, треба на ноги твердо стати. А вона наполягала, що в тридцять п’ять років давно пора й сім’ю завести.
«Мамо, відчепись, будь ласка», — тоді втомлено сказав Андрій. «У мене й без того проблем вистачає».
«Які ще проблеми? На роботі все гаразд, квартира є, машина… Чего тобі не вистачає?»
«Розуміння не вистачає», — буркнув він і пішов раніше, ніж зазвичай.
Ганна Іванівна тоді образилася, увечір дулась. А тепер шкодувала за кожне слово. Може, Андрій тепер ображений і навмисне не телефонує? Хоч ні, син не злопам’ятний, це вона знала точно.
До обіду тривога стала нестерпною. Ганна Іванівна зібралася й пішла до Марії Степанівни, яка жила у сусідньому під’їзді. Сусідка зустріла її здивовано.
«Ганно! Що таке? Вигляд у тебе якийсь…»
«Маріє, можна до тебе? Зовсім замучилася».
«Звісно, заходь. Чаю будеш?»
Вони сіли на кухні. Ганна Іванівна розповіла про свої переживання, а Марія Степанівна слухала, зрідка похитуючи головою.
«Слухай, а ти до нього додому не їздила?» — спитала вона нарешті.
«Як поїду? У мене ж ключів немає. Та й якось не прийнято без запрошення…»
«Та що ти! Ти ж мати! Поїдь, постукай у двері. Може, вдома сидить, захворів, температура, от і не дзвонить».
«А якщо його вдома немає?»
«Тоді до сусідів постукаєш, запитаєш. Люди розуміючі, материнське серце знають».
Ганна Іванівна задумалася. Ідея здавалася розумною, але й лякала одночасно. А раптом Андрій не сам? Раптом у нього хтось є, просто він не розповідає? Тоді вона потрапить у ніякове становище.
«Маріє, може, краще почекати? Раптом завтра подзвонить?»
«Ганно, ти ж сама кажеш — третій день мовчить. Це не схоже на нього. Краще переконатися, що все гаразд, ніж сидіти й накручувати себе».
Ввечері Ганна Іванівна так і не наважилася поїхати до сина. Лягла спати, але сон не йшов. Вертілася до ранку, прислухаючись до кожного звуку. А раптом телефон задзвонить? Але апарат мовчав.
На ранок четвертого дня вона вже не витримала. Зібралася й поїхала за адресою, яку знала напам’ять. Андрій жив у новому районі, у дев’ятиповерхівці. Ганна Іванівна піднялася на п’ятий поверх, постояла перед знайомими дверима, збираючись із духом.
Натиснула на дзвінок. Тиша. Почекала й натиснула ще раз. За дверима щось зашуршало, почулися кроки.
«Хто там?» — почувся голос сина, хрипкий, втомлений.
«Андрію, це я, мама».
Довга пауза. Потім клацнули замки, двері відчинилися. Андрій стояв у домашніх капцях і м’ятої футболці, неголений, із змученим обличчям.
«Мамо? Що сталося?»
«Андрійку!» — Ганна Іванівна зробила крок до нього, хотіла обняти, але він відступив.
«Заходь», — буркнув вВони обнялися, і в цю мить Ганна Іванівна зрозуміла, що найголовніше — це те, що син живий і здоров, а всі інші проблеми можна вирішити разом.
