Я тебе збрехати не буду, Олежку, сказала Марія Петрівна, стаючи перед воротцями саду. Не тронеш цей дім, коли я жива!
Мамо, це не порада, навіть не озирнувся Олег, дивлячись на клу, що добиралися до саду. Договір підписано, тут буде новий гуртожиток. У Києві буде простіше.
Ні, твердо кинула вона, хапаючись за плетені спини мішечка із огірками. Це кол хутор Петра Івановича збили на їхню ділянку, а ти тепер руку піднімеш на наш старий сад? Я сама посадила ці яблуні, коли ви ще ходили в школу!
Я копаюся в домовленостях тижнівчим, не вдавався Олег у більші пояснення. Ти навіть не вмієш писати імя, що там підписи. Я носив тебе не до церкви, я носив до столиці, щоб у тобі мова була захистити старий дім!
Діла твої, вирішено сказала бабуся, постукала клюкโตю в колодязь. А я свої наступлю в тім же дім, де виховувала матір, коли помер батько. Хіба ти в мене відібреш огірки? А ту пізньозрілу картоплю, яку я вирощую в копирса?
Пологи спору ще не розлилися, але їх вже чуло все село Березівка. У проміжках між гулом ворон, що сиділи на яблунях, звучали жіночі слова, які Олег чула весь життя. Він і сам не знатимя в житті радше жити, ніж бачити сіру стіну вишки над уцім укриттям.
Я привіз тебе, щоб залишитися в місті, не втихав Олег, перебираючись через вирви в фундаменті дому. Труднощі тебе не порадять. А навіщо? Я не можу приходити сюди у будь-яку мить. Ти, наприклад, у ліжку захворієш, хто тебе тут підніме?
Забирай себе, відповіла бабуся, викидаючи в навіс картоплю. Я веснячу дітко з сусідки, дівочку Катерину підмогу. Я живу, доки серце бється і не тільки тут, але й до міста!
Олег почервонів, коли згадав, як останній раз бачив бабусю безперечно живою коли вона вважала, що мілія забере їхні глибокі огірки від мікули. Тоді вона зняла провіси на сад желтопокращою краскою і кричала, що хто-небудь за це заплатить. І заплатив у кінцевому підсумку.
Хорошо, проворушив він, не знаючи, який ще зробити вибір. Тоді хоча б допоможи з останнім урожаєм. Мабуть, яблука снова врожають, як після землетрусу.
Добре, сказала бабуся, оглядуючи молоду яблуньку, що виросла у кутку саду. Але не думай, що це вже якось скінчитися. Я ще в тебе справ життєвих візьму.
Копаючись у воскресеньє, Олег пригадав, що саме коли їхня родина огірки збирав. Тоді бабуся кипячила ці огірки у цукровому сиропі, а то сало товсте усі сусіди йшли до них на підписки. Він і тепер відчув сміття по ліктях, коли бачив, як рука бабусі трясе сліпо. Вона не помилялася, як їй хочеться.
Поміркуй, сказала вона, присадковуючи дві яблуні навдиво. Якщо ми зберемо їх зараз, то можемо спробувати спільно виростити ці яблуні замість тебе.
Вони рясні, труднощі з волною, пробурмотів Олег. Я думаю, нам
Не турбуйся, перервала його. Я сама себе зміню. Але бери, допоможи мені лиш. Я залишусь тут, якщо це буде спільна робота. Щоб ти знав, що мій сад живий, як живий і дід Петро на могилі.
Олег кивнув, відчуваючи, що ці слова ніби і не його сіяє, як вітер винесе. Ніби в другому із саду зростає сила, якою не бачить він. Ніби мати він збирає в пору, але що це означає він не заперечував.
Кілька наступних днів вони робили разом: збирали яблука, огірки, ягоди кизилу. Бабуся все ще знавала, де які огрици оплодніли, а які виїхали. Олег копався в землі, яка була такою ж теплою, як діти, що зїжджала в ліжки. Він не міг зрозуміти, чому це робить його серце більше спокійним. Було якось тут як у казках, як у мріях старих літ.
До вечора, коли світло біліло на яблунях, Олег ладен був із яблуками. Бабуся повторювала, що це її останній урожай, але він не міг це повірити. І не вірив, поки не бачив її вдягнуту в стару миючоку хустку, що обстежує яблуньку, яку сама засадила. Ніби духи вибухають на День числа.
Поміркуй, сказала вона ставши до нього до плеча. Не всі урожаї віддає людина заради життя. Принаймні тепер я знаю, що ці яблуні ріс з любовю. А потім буде більше ти можеш прийти, якби й тебе волохати.
Олег знову не міг відповісти. Він думав, що це знаменить кінець великої сплески між ними, але між ними відчувається щось нове як сад, що не боїться зоюсь дискін. Ніби бабусі він відкривається ширше, як які одмінники, що завжди були міцними.
Він тільки не памятав, як це робило його щасливим. Як бабусі одями через рік мріяти про новий урожай. Як він, може, зможе приїхати у наступній весні і багато разів. І він вже точно памятатиме, що земля має смак, як вибори людини, як вибори дому.
