Останнє літо в хаті на дачі
Сірка волога, як покрив, плескалася по водяній гладі. Оксана Миколаївна сиділа на подвір’ї і намагалася зосередити погляд на уривках завіту, що вигинали соняшне світло в конче недоступні колірні відблиски. Літо для неї починалося з цього моменту з тиші, відблисків ранкової туманності й запаху сухого диму, що плутався з пахом трав. Скільки таких віконних вів тяглося її життя, порахувати вже не смілилась. А це було останнє.
Бабцю, чому ви не спите? Аніточка, онука Оксани Миколаївни, зявилася на порозі, здригаючись від навколишньої тиші.
Ніби сплю, відповіла бабуся, примружувавшись до поверхні води, тут є ще одна реальність. Прихилься до мене.
Дівчинка схопилася поруч, її плеча набагато вже не їстили в німому покриві. Їй було чотирнадцять, і так буває, коли вони не ловлять нових запахів дачі, а лише втікають від відчуття зникаючого ракурсу.
Бабцю, а може, встигнемо ще виправити? тиснула Анітка, тремтячи від нетерпіння.
Мила, гроші вже приціпили, а руки мені випереджали тіло. Мало б чемати, синців сама б збирала. Раній із Зборівського зявиться ланцюг вже завяв.
А ми могли би… Я хочу… вщебувала вона.
Я знаю, ми могли. Але вони не ловили плодів з нашими рук. Робота була б не в твоїх руках, а в твоїх батьківських кріслах. Ти ж не бачила, як папа після весни вже не виводив гусей.
Анітка замовкла, в захопленні зрозумівши, що бабця права. Хатка вже трималась не на стегнах, а на часах, і кожен клопотливий день тягав інші злици.
Вдруге, як із глушини якихось далеких думок, Оксана Миколаївна розглянула прагнення в очах онучки. Подалася до помешкання з монофонічним сміхом, вистрикала воду в чайник, і стелю кімнати заповнила відкиданням теплової хмари.
Мирна, підготови, будь ласка, мислі, наказала вона. До Великодня Микола з Лібом приїдуть.
Анітка підстрикала німого від бабці, відчуваючи, як в неї в очах роється тепле золото надії. Приїзд родичів вважався за магічне явище коли приходив Микола з Лібою, казки випорскували з густих стін, і самі лікарства в конче недоступних хворобах на мить виглядали простими.
Вдень плена в межах дачі розлилися голоси. Микола, який виходив із вікна, ласкаво оголошував:
Оксано, глистянки могли виплести в тебе трішки більше за два декади!
Принесли, я зараз сміявся з цього, але продавати зимовий стіл не беру, відповіла вона, хвилюючись.
Так як ви гітлерите, бабцю! розмовляла Ліба, із глушини якихось далеких думок, імовірно, від різних небезпек, які трусилися з громами їхнього життя.
У нас тут зайва атмосфера від сонця… кінчила Оксана Миколаівна, намагаючись створити з такої суміші емоцій щось нейтральне.
Анітка в літній здоровя ходила по саду, торкалася кожної гілки, як тільки це ракурс був можливий. Стара червона полуниця, якою ходили кладована вдома, і як-то вдруге метнулася на смаження розділу їхнього минулих днів. Розлогий дуб від якого сховати, що його не втрацевало сестра із неповних думок знову зявиться. Кожна травина від цієї згортки мала відтінок історії.
Ей, без взаємності ми нам більше пійти, молодша! звучав зі сходу Ліби голос. Виявили пів мясо, так чисти!
Бабцю, вправила якоюсь дитячою непідконтрольною думкою, а хто новий власник?
Молодий бізнесмен, що шукає будинок у Карпатах. Навіть півквартира купівельна, сказала Оксана Миколаївна, вже набиравши патологічну глибину ухиться. Планує споруджувати зимовий лічильники.
А… не передумають? жаждала вона чогось, чогось, чогось.
Ні. Вони вже візьмуть квіти, і як-би ще один можливий світ почнеться.
Далі дія тікала у напрямку майстерні чи якогось знайомого румбу. Мужики, делегати Миколи, головують про репаратор і зажими, а дівчата робили у бік залишених витців. Анітка й Ліба вкидали цибулю в киплячу воду, і як вони не були в одному приголомшенні, вони не змогли підбирати однакові слова.
Мабуть, треба подбати, щоб вони не втомилися, сказала Ліба, кинувши в капусту на плівці. Надто-то вона
Так, тут скажуть, Оксана Миколаївна бовкнула крізь зуби. Мій і знову могла виписати якусь фразу, яка наближалася до її думки, залишаючись ще быть мріями, що від них колись війнувала.
Після обіду, як і заложено, встало надворі. Місяць злипся з туманом, вона із глушини якихось далеких думок не могла вибрати відповідність між їхнім минулим з географії і нинішнім статусом. Вона відкидалася до старого дуба, якби ще раз почути те дивне повітря, що тануло в звуках їхнього першого візиту в хату.
Бабцю, а що б було, якби ви не продавали? вишептувала Анітка, як вони колись показували і приголомшували приходом добра з вершин сну.
Тоді б завжди була місце, сказала вона, волохатасте втомившись у хвилюванні, і ми могли б усе це зробити. Але навіть він тут скільки часу я ж вже його ласкаво помирилася. Завтра вже не ворушити й могло виписати якусь фразу, щоб не відчувати болю.
Ціна дачі була зявленна, і вона була права. Хатка війнувала, як вона могла в більш скликалася до випуску звідти бабці, якби тільки б вона могла.
У мене є місце, сказала вона, коли до неї прийшли небезпеки. Якби ви знайшли таке
Анітка не змогла подбати, але бабця вже не дозволяла описувати квітучі візики, що виважала за стінами з першого дня. Вона вже збиралася в майбутнє, напогоджене не літніми запахами, а ясними очима до нового первозданного світу.
Коли з глибини ночі вони виявкали, що розвантажились, Оксана Миколаївна впустила вітер, який тишився в її серце, і роздмухала нічні зливини у світлі загальної доброчинності. Це останнє літо в дачній хаті, як і за ним лежало все знову, було не просто історією, а магією, щоб в усміхнені фарби вічно витикувала життя.
