З Аллою ми познайомились в інституті. Вона навчалась в паралельній групі й була однією з перших красунь. Всі хлопці за нею впадали, а вона ні на кого й дивитись не хотіла. Мені, скоромному сільському хлопцеві у старому светрі, не було на що розраховувати. Але, дивом в мене набралось сміливості підійти до неї на дні першокурсника й запропонувати пройтись. Я й не сподівався, що красуня сприйме серйозно мої слова, але Алла, на диво, погодилась.
Вже за кілька днів всі знали, що ми зустрічаємось. Інші хлопці дивились на мене із заздрістю, а дівчата з нерозумінням, мовляв, що вона в тобі знайшла? Але поруч з Аллою мені хотілось ставати кращим. Я почав гарніше вдягатись та навіть записався у спортзал. Я кохав Аллу, вона також говорила, що любить мене.
Після закінчення інституту, я зробив дівчині пропозицію й вона погодилась. Весілля у нас було скромне студентське, бо на щось інше у нас просто не було грошей. Зате ми могли бути по-справжньому щасливими, адже все, що нам тоді було потрібно – це кохання. Але з часом я почав помічати, що одних почуттів дружині мало. Вона все частіше й частіше нагадувала мені, що в неї немає теплих чобіт, або пристойної сукні, щоб одягнути на весілля подруги. Я, звичайно, намагався дати дружині все найкраще, але з моєю зарплатою двірника це було дуже складно. Як виявилось, економістів у країні – греблю гати, а от вулицю мести нікому. Тому мені довелось покласти свій диплом якомога далі й бути задоволеним тим, що є. Але дружина не хотіла розуміти, що це тимчасові труднощі. Спочатку мені вдавалось залагодити наші непорозуміння букетом польових квітів або шоколадкою по акції, але потім Аллі стало цього замало.
– Ти мені жодного разу нормальних квітів не подарував! – Говорила Алла.
– Але, люба, ти сама знаєш, яке у нас зараз фінансове становище! – Намагався пояснити я. – З часом я зможу дати тобі більше…
– Скільки часу повинно пройти, перш ніж ми житимемо по-людськи?! – Кричала дружина – Я вже втомилась від цього всього – бідності, скрути та холоду! У нас із вікон дме. Знаєш, – нарешті сказала мені Алла, – я так більше не можу. Я йду.
Наступного ранку, коли я прокинувся, то ні дружини, ні її речей вдома не було. Коли я зателефонував мамі Алли, та сказала, що донька в неї, але говорити зі мною не хоче й краще мені більше сюди не телефонувати й, взагалі, не турбувати Аллу.
Мені робити було нічого і я почав життя без неї. Спочатку було нестерпно тяжко, адже я щиро кохав Аллу й планував прожити життя разом з нею. Майже місяць я не виходив з дому, настільки сильною була депресія.
Але згодом я навчився бути один. Навіть знайшов у цьому свою насолоду. А ще за кілька місяців зустрів Галину, а точніше, звернув на неї увагу. Вона була з того ж села, що і я. На рік молодша, навчались ми в одній школі. Я ніколи не звертав на неї увагу, адже Галя була простою сільською дівчиною – тихою, роботящою, непримхливою. А тоді мене приваблювали інші дівчата, такі як Алла. Але після розриву з колишньою я почав все більше придивлятись до Галини, коли приїздив до батьків у село. Я почав помічати в ній ті риси, на які раніше не звертав увагу. Вона добродушна, щира та мила.
Словом, ми почали зустрічатись. Звичайно, Алла була не зовсім у моєму смаку, але вона любила мене, а мені саме це й було потрібно. Гаряча їжа, прибране житло, жінка, яка вислухає – хіба багато треба чоловікові для того, щоб відчуватись комфортно? Ні. А от, щоб бути щасливим потрібна постійна буря емоцій. Саме її мені забезпечувала Алла.
Але з роками я звик до тихого сімейного затишку й навіть думав, що відчуваю себе щасливим. У нас Галиною народились дві дівчинки. Все було добре, поки якось я не зустрів Аллу.
Старі почуття дали про себе знати й наша зустріч не стала єдиною. Алла сказала, що шкодує про те, що колись пішла від мене й готова повернутись. Але я думаю, чи не пов’язано це з тим, що зараз я добре заробляю? А з іншого боку – яка різниця, адже я досі її кохаю. Я б з радістю пішов би до неї, якби не діти. Їх шкода. Що ви порадите, бо сам я заплутався?
