До побачення, люба свекрушка
Ну що, наш-то знову поїхав?! Антоніна Павлівна нетерпляче розкладала на столі кремані пиріжки з білими розетками з масляного крему. Напиватись чаю чи попробуємо моє самогонки?
Матусю, на яке самогонки зранку? Ліда похитала головою, але очі її заблищали. Та все ж, по-літньому можно, адже випадок особливий.
Ще б не особливий! вигукала Антоніна Павлівна. Боже, рік цілковитий не бачилася з дочкою!
Вадим у вікні підбурхнув очі, але, на щастя, ні сестра, ні дружина цього не помітили. З самого ранку вони з Лідою їхали з Києва в це маленьке село. Вона щоб повидати матір, яку дійсно давно не бачила, він щоб виконати шлюбне зобовязання. Антоніна Павлівна зустрічала їх, як заблудних дітей, повертаються в батьківське гніздо. Обійми, поцілунки, охи й ахи…
Матусю, я вам сувеніри привезла Ліда стала копатися в сумці.
Хай вже й сувеніри! Дай тільки на тебе насолоджуюся! Вадю, ти її кормиш, щоб і яка тонесенька!
Вадим знову підбурхнув очі й вимостив усмішку:
Кормлю, звісно. Три рази на день, по годиннику, як і годиться.
Жартівник! свекрушка з товстим пальцем показала в його бік. А сам то, подивлюся, не худне. Та добре, розлюблений сварин приїхав, віднімімо все-таки самогонку!
Свекрушка помчала на кухню, а Ліда нахилилась до чоловіка й тихо прошепотіла:
Вадько, ну тільки ще не почни! Тиждень всього, потерпи, ладно…
Тиждень?! Вадим ледве не втопився. Ми ж говорили про вихідні! Сьогодні субота, завтра неділя, й все, домой!
Дорогий, як же… Мама так чекала, готувалася, стільки планів, на очах у Ліди заблищили сльози. Ти ж можеш і удалено поробити, сам казав.
Вадим тяжко зітхнув. Він знав, що суперечити марно. Якщо в звичайному житті Ліда була мяким і покірливим типом, то поруч з матірю вона перенимала її рішучий характер.
Лідо, я б, можливо, й випив, але в нас з твим чоловіком інші плани, з басом у коридорі появився Микола Степанович свекор Ліди. Свагові, збирайся, підемо на риболовлю!
Вадим встрепенувся від перспективи уникнути тісних контактів зі свекрушкою й від можливості провести час з Миколою Степановичем, який, на відміну від своєї дружини, був простим і зрозумілим людиною.
З задовою! він навіть потер ладоні від передчуття.
Ой, яка там риболовля! свекрушка повернулася з круглим подносом, на якому красувалася припухла бітля із жовторудим напоєм і маленькі кристалики. Їм треба відпочити від дороги!
Мати, найкращий відпочинок це міняти діяльність, незворушно відповів Микола Степанович. Ми недалеко, на два годички. Ліда тут же тобі з усім розібється, а ви, як шпажок, до обіду вернетеся!
Вадим нічого не міркував, як буде вдячний свекру жіни. Але, як виявилося, радів рано.
Ні, любий, тепер поруч сидимо, випємо, я їх розпитаю з усім, а потім куди хочеш, іди, хоч на Північний полюс, Антоніна Павлівна розставила рюмки і пильнувала на чоловіка.
Ну добре, мати, повільно командуй тут без мене, Микола Степанович зітхнув і, махнувши Вадима, тихо додав. Нічого, хлопче, прорвемося. Я після обіду з ними теж не залишусь!
І ось вони сиділи за круглим столом, накритим старим, але дивовижно білим скатерцем. Вадим старався усміхатися, але з хвилини на хвилину це давалося йому все складніше.
А памятаєш, дочко, як ти в середньому класі стишок на свято вчила? свекрушка ішла до спогадів.
Матусю, звісно, памятаю, посміхнулася Ліда. Я навіть перше місце зайняла тоді…
Не перше, а друге! негайно поправила її мати. Перше цій досади Верці Самофінівній дісталося, бо її мати з директором знайома.
«Почалось», подумав Вадим, випиваючи самогонку, яка, на його подиву, виявилася непоганою на смак. Уважно нарахував до десяти. Так йому колись радив психолог знайомий із аспірантури, з яким вони часто обговорювали складні відносини зі свекрушкою.
Антоніна Павлівна втім змінилася до наступного спогаду:
А коли ти в інституті вчився, памятаєш, я тобі юбку таку гарну пошила? Фіолетову, в складочку…
Памятаю, матусю, Ліда послушно кивнула головою. І косільку до неї білу з вишивкою…
Не білу, а кремову! знову поправила мати. Ти що, дочки, зовсім память розпотягла? От і причина у Києві живеш, все важливе забуваєш!
Вадим незрічно додумати до двадцяти, але це малопомогало. Він помітив, що Микола Степанович якось незбірливо взяв газету і приклав до них, роблячи вид, що дуже цікавиться новинами, хоча газета була перевернута вгору ногами.
А всього-то, коли ви мені внуків подаруєте? раптово, як завжди без переходу, запитала свекрушка, і Вадим ледве не втопився самогонцею.
Матусю, ми ж казали… Ліда зачвіркотіла. Спочатку хотіли на ноги встали краще, квартиру розширити…
Та добре, у нас час також про матеріальне збентежувалися, а потім про дітей, перервала її Антоніна Павлівна з легким сарказмом у голосі. Так ніяких внуків не дождешся в такому темпі!
Гарні речі завжди треба чекати, неочікувано для себе вступив у розмову Вадим.
Свекрушка перевела на його погляд, повний несогласності:
Вам-то, чоловікам, що? Ви з сімдесяти можете батьками стати! А жінці природою строки виділені!
Та Ліді вісімнадцять, спокійно відповів Вадим. У нас ще багато часу.
Багато часу? Антоніна Павлівна навіть руками вигукала. Да я в її віці уже давно мати була! Лиді три рік було, коли мені вісімнадцять виповнилось!
Вадим хотів би відповісти, що часи змінилися, але Микола Степанович раптом гучно склав газету і підвівся:
Ну що, зятю, підемо на свіжий порох, щоб вони тут про своє, про жіноче…
От чого! тут же підхопила свекрушка. Ідіть, ідіть! А у нас із Лідою серйозний розмову.
Виходячи з хати, Вадим піймав умовляючий погляд дружини, але лише винувато руки звели її мати була неуправляемою природною силою, з якою він не блиснути може.
На вулиці було свіжо й тихо. Вадим із задоволенням вдихнув прохолодний повітря.
Не брати до серця, сказав Микола Степанович, коли вони відійшли від будинку. Вона всіх достає, не тільки тебе.
Та я учуж поняв, посміхнувся Вадим. А ви-то як справляєтеся?
Ніяк, відкинув плечима свекор. Просто йду в гараж, на риболовлі, в ліс… Вона своє, я своє. Що тридцять років уже так живемо.
Тридцять років? Вадим навіть зупинився. І ви… все це час?
А що тут діяв? філософськи зауважив Микола Степанович. Ще борш смачно варити і в домі чистота. А характер… У кого його нема, характера-то?
До обіду вони справді повернулися, як і обіцяв свекор. Микола Степанович приніс кілька дрібних окунців не бог увіч сухим уловом, але свекрушка все одно була недоволена.
І це все? вона з підозрою розглядала рибу. Я ж думала, ви хоча б на опудало наловите! А це що? Кошці зубів не вистачить!
На смаження вистачить, незворушно застосував Микола Степанович. Много ли нам треба?
Вадим помітив, як змінилася в лице Ліда за ці кілька годин. Вона словно стала меншою зростом, її плеча впали, а з очей зникла жива іскра. «Неначе і я таким буду через тридцять років?» із ужасом подумав він.
Після обіду свекрушка вирішила показати лього зміни в додому. В основному це стосувалися перестановки мебелей, нових завісок і квітників, але Антоніна Павлівна описувала це, ніби продрала титанічну праці.
Наче, Лідочка, я тепер сервант сюди поставила, а телевізор туди. Так набагато зручніше й сучасніше, правда ж?
Ліда кивала, а Вадим мовчки дивився в вікно, де Микола Степанович уже копався в сараї видимо, знайшов собі краще притулок від дружини.
Вечором свекрушка зустріла ще одну трапезу, більш обильна, ніж обід. На столі з’явились і солоні огірочки, і помідори, і гриби, і селедка під шубою, і, звісно ж, борщ по своїй Антоніни Павлівни.
Вадько, чому не їси? свекрушка підкотила до нього тарілку з борщем. В Києві-то, небось, все фастфуди й півфабрикати?
Ні, що ви, Антоніно Павлівно, ми нормально питаємо, Вадим із усіх сил старався бути ввічливим. Ліда добре готує.
Звісно, готує, я її вчила, задоволено заявила свекрушка. Хоча незрозуміло, коли успіває. Все на роботі і роботі…
Це був ще один болючий питання. Антоніна Павлівна думала, що її донька надто багато часу відводить карєрі. На справді Ліда працювала дизайнером у невеликій фірмі й досить успішно обєднювала роботу й домашні справи. Але для свекрушки це все одно неприйнятно.
У неї зворотний графік, спробував пояснити Вадим.
Зворотний графік це відмовки для олігофренів, відрубала свекрушка. У мого часу всі працювали з восьми до пяти, і нічого, змігли й обід приготувати, і дітей із садика забрати.
Вадим помітив, як Ліда дивиться на нього умовляючим оком і вирішив мовчать. Він вже почав розуміти філософію Миколи Степановича іноді краще не суперечити.
На ніч, лежачи в малий кімнаті на вузькій ліжку, вони шепнулися, як дерригардени.
Прости мене, тихо сказала Ліда. Я не думала, що буде так… важко.
Нічого, переживемо, Вадим обняв дружину. Микола Степанович обіцював завтра на озеро завести, каже, там гарно й клює добре.
Якщо мама не зявиться, зітхнула Ліда.
А ми не будемо запитувати, махнув Вадим. Просто витечимо поранню.
Ранком їх план увінчився успіхом. Вони вже зібрались вийти, коли на порозі зявилася Антоніна Павлівна в кольоровому халаті.
Це куди ж ви собрались в таку рань? грозно запитала вона.
На озеро, рибачити, спокійно відповів Микола Степанович.
А про мене хто думав? Я, значить, одна тут маю бути? Ліда тільки приїхала, а вже від матері скидається!
Матусю, я не скидаюсь, Ліда винувато опустила очі. Ми ненадовго…
“Ненадовго”! Я вже знаю ці ваші “ненадовго”! Витечуть на весь день, а я сиди тут, як пришита. Ні, Ліда залишається зі мною, є у нас важливий разговор. А ви, чоловіки, ідіть, якщо так спіткало!
Вадим подивився на дружину, та едварно кивнула иди, все, мабуть, справиться. Він почувствовал укол совісті, але Микола Степанович уже тяг його за рукав.
День на озері полетів неймовірно швидко. Вони справді зловили риби набагато більше, ніж в перший раз. Микола Степанович виявився цікавим співрозмовником. Він не ліз у душу, говорив просто й на роботу, іноді жартував, але все місце. Вадим навіть почувствовал, що раніше мало спілкувався зі свекром дружини.
Що ж ви тоді не відчуєте звідси? запитав Вадим, коли вони вже збиранулися додому. Могли б з нами в Києві жити…
А за переміна? удивився Микола Степанovich. Мені тут звикло. На пенсії сторожем підрабатываю, риболовля опять же. А Тоня… Ну, характер у неї такий. Вона ж не зла, просто інакше не вміє.
Вадим похитав головою він не чув такого смиріння.
Повернувшись додому, вони застали дивну картину: Ліда сиділа на дивані вся в слезах, а свекрушка, зіщемиши губа, щось бубнила на кухні.
Що сталося? Вадим кинувся до дружини.
Нічого, Ліда змахнула очі. Просто мама… Ну, як завжди…
Опять про дітей? здогадався Вадим.
Ліда кивнула.
Знаєш, може, нам утікати завтра? тихо запропонував він. Скажімо, що на роботі якесь срочне…
Ні, Ліда головою. Тоді буде ще гірше. Вона обідиться і потом мені всю життя це припоминатиме.
Вадим зітхнув він знав, що дружина права.
Вечора того дня сталось те, що змінило все.
Вони сиділи за вечерою, і Антоніна Павлівна в четвертий раз критиковала все підряд сучасну молодь, владу, сусідів і, звісно ж, свою дочку й зятя. Вадим уважно рахував вже до ста, але це не доводило.
А вот у Верки Самофінівні, раптом сказала свекрушка, дочка вже двох породу! І не нудиться, що квартира мала чи часу нема!
Матусю, я не нудиться, знервовано відповіла Ліда.
Звісно, не нудиться, сьожніла Антоніна Павлівна. У тебе просто все завжди приводи! То робота, то квартира, то ще щось! А на справжнє просто не хотите дітей заводити, егоїсти!
Антоніно Павлівно, Вадим почув, що терпіння його на рахунку. Ми самі вирішимо, коли нам заводити дітей.
“Сами вирішимо”! передмовів його свекрушка. А про мене хто подумав? Я ж не молодимуся! Хочу внуків ногти, поки ще в силах!
Матусю, Ліда стала всхлипувати. Я не можу поки…
Що з цим “не можу”? Антоніна Павлівна підняла голос. Усі можуть, а ти ні? Або це твій благовірний не хоче? вона перетінає погляд на Вадима.
Послухайте, Вадим підвівся зі стільця. Ми з Лідою два роки пасуати завести дитину. Ходимо по лікарям, проходить обстеження, процедури… У нас поки не вдається, розумієте? Не вдається!
Наступила тиша. Антоніна Павлівна застигла з відкритим ротом, Микола Степанovich перестав їсти, а Ліда закрила обличчя руками.
Чому… чому ти мені не казала? свекрушка повернулася до дочки, і голос її раптом став несхожим на тихий.
Потому що ти тільки натискаєш на неї! не витримав Вадим. “У всіх діти, а у вас нема”, “Час йде”, “У мого часу”… Памятаєте, як їй тяжко це почути? Кожного разу, коли чергова спроба неудачна? А ви ще масла в огонь доливаєте!
Вадько… Ліда спробувала зупинити чоловіка, але він вже не міг суперечити.
Ні, нехай знає! Нехай знає, що ти плачеш після кожного розмову з нею! Що в тебе від стресу все тільки гірше стає! Що лікарі кажуть не думайте об цьому, а як тут не думати, коли вам постійно об цьому нагадують?!
Низвала важка пауза. Антоніна Павлівна повільно опустилася на стіл, її обличчя дивно зчинуло.
Я… не знала, тихо промовила вона. Лідо, чому ти мовчала?
Потому що я не хотіла вас расстроить, Ліда всхлипнула. Я думала, може, ще все наладиться…
І наладиться, вдруг твердо сказав Микола Степанovich. У вас все буде добре, я переконаний.
Он він підійшов до жени і поклав руку їй на плече:
Тоня, досить. Оставь дітей у мові. Вони самі разберуться.
Надивленню Вадима, свекрушка не стала суперечити. Вона тільки кивнула і, пробурчавши щось на вроді “поїду чай поставлю”, утурла на кухню.
Остатній вечор прошов в непритомній тиші. Антоніна Павлівна більше не задавала запитань і не обвинувачувала. Вона була мовчкава і замислена.
Ранком наступного дня, коли Вадим прокинувся, він помітив, що Лідини коло немає. Він швидко одяг і вийшов в коридор, звідси доносилися тихі голоси. Його дружина й свекрушка сиділи на кухні й казали про щось.
Прости мене, дочко, почула Вадим голос свекрушки. Я звісно не знала…
Все добре, матусю, Ліда гладала матір по руці. Просто… не питай більше, ладно? Коли буде про що казати я сама скажу.
Антоніна Павлівна кивнула, і Вадим дивно помітив на її очах сльози.
Решту днів пролистили неочікувано мирно. Свекрушка не приспивала їх, не завдання незручних питань і навіть, видимо, перехеравлювала бути більш ввічливим. Вона звичайно суетилась на кухні, так само намагалась насмажити їх до отвала, але в її голосі зявились нові інтонації мякіше, тепліше.
Коли прийшло час уїхати, Антоніна Павлівна обняла Вадима вперше за всі ці роки їх знайомства.
До побачення, люба свекрушка, не втримався він від жарту.
Не прощайся, а бажай, сваго, посміхнулася вона відповідь. Ти… бережи її, ладно?
Обіцую, серйозно відповів Вадим.
В поїзді Ліда давно мовчала, глядучи у вікно. Потім повернувся до чоловіка:
Дякую тобі.
За що? удивився він.
За те, що сказав їй правду. Мені здійснюється, вона нарешті розуміє…
Вадим обняв дружину:
Знаєш, я звісно майже ненавижав твою матір. Але зараз мені здається, що вона просто не знала, як по-іншому проявити свою любов і опік.
Ліда кивнула:
Вона така, як і є. Не ідеальна, але… моя мама.
І моя свекрушка, посміхнувся Вадим. Кстати, мені здається, що вона справжу змінилась?
Змінилась, підтвердила Ліда. Знаєш, що вона мені утром казала? “Лідо, я зрозуміла, что бути матірю це не тільки командувати й учить, а й вміти випустити, коли прийшов час”.
Вадим присвистнув:
Неужели ваш розмов був так філософським?
Не тільки, Ліда хитро посміхнулася. Вона ще сказала, що якщо в нас все вийде, вона не буде приїжджати без запрошення і залишатися більше як на три дня.
Вот це за! засміявся Вадим. Тепер я точно вірю в чудеса!
Поїзд ніс їх назад в Київ, до їхнього життя, їхніх проблем, їхніх надій. Але щось змінилось, щось стало легше. І Вадим подумав, що, може, тепер вони справді зможем відпустити і перестати так сильно переживати. А там, глядиш, і все наладиться.
А через півроку Ліда накликала маму і тихо промовила у трубку:
Матусю… підозрюю, у вас буде внук.
І хоча свекрушка тут же розревілась від радощів і засипала їх питанням, це були вже зовсім інші питання і потомі сльози.
