14 липня 2023 року
Сьогодні я стояла під старою яблунею, збираючи прекрасні ренети. Спина ніби кричала від болю, але хіба можна було залишити такий урожай? Ці яблука саме те, що треба для узвару, який обожнює мій зять Олексій. І онучка Софійка завжди радіє пиріжкам із яблуками, коли приїжджає на вихідні.
Мамо, ти знову на драбині? голос доньки за спиною змусив мене здригнутися. Скільки можна повторювати: поклич мене чи Лешку, ми самі все зберемо!
Марійка, моя донька, стояла на доріжці, уперши руки в боки. У білій блізці, з акуратно закрученим хвостиком, вона виглядала чужою серед яблунь і грядок із петрушкою.
Та я ж обережно, доню, усміхнулася я, злазячи з драбини. Навіщо вам зайві клопоти? У вас і без того роботи по горло.
Ось саме тому, кивнула Марійка, забираючи кошик із яблуками. Олексій три дні готує звіти, я весь день на дзвінках із клієнтами, а ти тут на висотах літаєш. Ще впадеш що ми тоді робитимемо? У мене немає часу возити тебе по лікарнях, мамо!
Я мовчала. Що тут скажеш? Дорослі діти, свої турботи. У Марійки з чоловіком невеликий броварний бізнес постійно то накладні, то поставки. Не до матері їм.
Мам, нам треба серйозно поговорити, Марійка віднесла кошик на веранду та повернулась. Ходімо, присядемо.
Моє серце стиснулося. Цей тон я знала добре так вона починала, коли мала намір сказати щось важливе, але не дуже приємне.
Ми сіли на лавку під черешнею, яку я колись пофарбувала в блакитний колір. Фарба поволі облущувалась, але руки ніяк не доходили підновити. Тепер, мабуть, і не дійдуть.
Мам, памятаєш, ми з Лешею казали про розширення справи? почала Марійка, дивлячись кудись за дерева.
Памятаю, звісно, кивнула я. Хотіли ще один склад відкрити, у іншому районі.
Так. І ось все складається. Кредит схвалили, приміщення знайшли. Але потрібні додаткові кошти на ремонт і перші поставки.
Я напрузилася. У мене були скромні заощадження, відкладені «на чорний день», але я б віддала їх донці без вагань.
Марійко, якщо тобі потрібні гроші…
Ні, мам, не в цьому річ, перебила вона. Ми вирішили продати хату.
Що?! Я не повірила своїм вухам. Яку хату?
Оцю хату, мамо, Марійка обвела рукою двір. Сусід Іванчук давно хотів розширитись, пропонує гарну ціну. А нам гроші терміново потрібні.
У мене закрутилася голова. Продати хату? Та як же так? Адже це наше сімейне гніздо! Тут ще мій чоловік, Петро, своїми руками будинок ставив, сад саджав. Тут Марійка виросла, на цих грядках вчилася працювати. Тридцять років ми з чоловіком тут жили від весни до осені, а після його смерті я й взагалі тут оселилась.
Але ж… я? тихо запитала я. Куди ж я дінуся?
Мам, ти ж розумієш, що в твоєму віці вже важко самій у хаті, Марійка поклала руку мені на плече. Ти вже й доглядати за будинком не можеш як слід, і з городом не впораєшся. Все занедбане, дах тече. Ми з Лешею не можемо постійно сюди їздити, щоб лагодити. А в тебе ж є квартира в місті, тепла, зручна. Навіть не думай, що ми тебе на вулицю виганяємо.
Але я не хочу в квартиру, відчула, як у горлі завязався ком. Марійко, я тут живу. Тут мої квіти, мої грядки, сусіди, з якими я дружу. Як же так?
Мам, це не обговорюється, голос доньки став твердішим. Рішення прийнято. Іванчук дає хороші гроші, і ми вже домовились. Документи готують. У тебе два тижні, щоби зібрати речі. Що хочеш візьмеш у квартиру, решту… ну, якось подумаємо.
Два тижні? Я не могла повірити. Та як же так швидко?
Краще швидко, ніж тягнути, різко сказала Марійка. І ще, мам… хата ж офіційно записана на мене й Лешку, памятаєш? Ви з татом переоформили її ще десять років тому, щоб у нас пізніше не було клопоту зі спадщиною.
Я памятала. Петро наполіг: «Нехай краще зараз усе оформимо, доки живі-здорові. А то знаєш, яка тягомотина буде». І я погодилась. Хіба могла подумати, що рідна донька вижене мене з хати, яку ми з чоловіком ставили своїми руками?
Мам, не дивись на мене так, Марійка підвелася. Ми не від гарного життя це робимо. Бізнес або вкотре, або розвинеться. Іншого шляху немає. А хата… що вона? Шматок землі, який лише сили й гроші забирає. Ти сама жалілася, що спина болить від городу.
Та я ж з любовю жалілася, прошепотіла я.
Вечорами я не могла заснути. Лежала у своїй маленькій кімнатці, дивилась на стелю, яку Петро сам обшивав деревом, і думала про те, як залишу все це. Яблуні, які саджали, коли Марійці було пять років. Суничні грядкиСусід Іванчук, побачивши мої сльози, передумав купувати хату і замість цього запропонував допомогу з ремонтом.
